Ігор Скучинський, міркуючи на тему про вдячність захисникам, каже, що найцінніше для нього – коли люди в тилу працюватимуть на зміцнення держави, за яку борються, віддають життя військові.
Кіборг з Волині: «У мене є нога, чому мені не роззутися?!»
Ігор Скучинський, який після важкого поранення втратив кінцівку, переніс дві клінічні смерті, дев’ять операцій, продовжує нести військову службу із 18 уламками снаряда, які назавжди залишились у тілі
Нещодавно довелося чекати зеленого ока світлофора разом із ранковою групкою людей, які поспішали на роботу й у своїх справах. Серед нас був військовий із протезом замість ноги. Він дивився поперед себе – можливо, оцінюючи висоту бордюру, з якого мав зійти. Дуже хотілося, щоб йому було зручно йти луцькою вулицею й не тільки цією, щоб він відчував ненав’язливу вдячність людей навколо... Піймала себе на думці, що більшість із нас майже нічого не знає про очікування воїнів, які повертаються у мирне життя
«не хочу, щоб шкодували»
Обставини, на жаль, такі, що військових з інвалідністю більшатиме. Як нам, цивільним, поводитися при зустрічі з ними, щоб підтримати й не образити навіть поглядами? У яких випадках пропонувати допомогу? За консультацією звернулася до «заочного» друга Ігоря Скучинського з 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого, з яким заприязнилися телефоном, листуємося у вайбері. Ігор – кадровий військовий, офіцер з бойовими нагородами; через інвалідність змушений був покинути передову. Захисник переніс дев'ять операцій, дві клінічні смерті, часткову ампутацію лівої ноги. Ще 18 уламків снаряда залишились у тілі. При тому всьому він каже, що якби йому повернули ногу, то був би знову на фронті. Ігор Скучинський і далі служить: тепер – командир 9-ї запасної роти 14-ї ОМБр у званні капітана. На запитання: «Чи може поділитися досвідом, як йому живеться з інвалідністю, що він спостерігає навколо себе?» – охоче погодився поспілкуватися.
– Особливо не придивляюся насправді. Буває, що помічаю периферійним зором, що люди поважного віку і жінки різних вікових категорій здебільшого мислять, як мами: в очах співчуття з’являється. А от дітей важко не помітити. Наприклад, один хлопчина на весь голос питав у мами: «А що то за нога?». А як почув пояснення, що то «дядя був на війні», заявив, що й собі хоче таку. Дітям здається, що це ознака надлюдини. А як мене з протезом сприймають чоловіки, мої ровесники, які ховаються від війни, мені зовсім нецікаво. Розумієте, я не з тих людей, які використовують травму як можливість привернути до себе увагу. Мені не потрібно, щоб шкодували! Коли ще був у протезувальному центрі, й одна жінка відчинила мені двері, то попередив її, щоб такого не робила, бо хоч немає в мене там ноги (руки), але я чоловік. І коли двері відчиняє жінка, то сприймаю це як натяк, що я чи альфонс, чи якийсь не такий...
Ігор Скучинський зауважує, що воюють різні люди, тому будуть такі, що спекулюватимуть на важкій темі:
– Ще й підкреслюватимуть, що я був нормальним, а це війна мене таким зробила... Слабка людина піддається на жалість, співчуття, впадає в депресію, а сильна – радіє, що бачить схід сонця, як падає дощ, що в неї буде вечір і новий день. Після повернення з війни я став це цінувати».
Допомагайте, коли просять
Запитую військового, як він оцінює поради психологів дякувати воїнам на вулиці словом або кивком, поклавши руку на серце?
– Добре, коли люди поводяться природно. Буває, що підходять і кажуть: «Хлопці, спасибі вам!». Я відказую, що це моя робота: я ж кадровий військовий... Важливо, що дякують. Знову ж таки, треба дивитися, чи не в агресії той солдат, тоді краще обійти стороною, не лізти в душу з благими намірами, бо військовий може це сприйняти як приниження. Для мене, наприклад, важлива не просто поведінка на вулиці, а щоб люди були справжніми громадянами, нормально виховували своїх дітей, навчали їх не слухати ту ж російську музику, щоб вони виросли й розбудовували цю державу, за яку ми боролися і боремося!
Та частина суспільства, яка тримає економічний фронт, має подбати, щоб військові поверталися сюди не воювати далі, а мали змогу знайти нові сенси і будувати майбутнє.
Про себе ще додам, що буває, як приїжджаю до рідних, то пропонують чи табуретку принести, щоб я сів, чи наполягають, щоб не роззувався. Але ж в мене є нога, чому мені не роззутися?! Розумію, що мені хочуть допомогти, але мене це бентежить. Або ж мама щось береться мені принести – і кожен раз ти витрачаєш час, щоб пояснити, що не треба, хоча розумієш, що це з добрих міркувань. Але це добро з їхніх позицій мені зайве. Допомагати потрібно виключно тоді, коли просять! Тільки так.
«І вдома Військові мають знати, що вони потрібні»
Ігор Скучинський порушує ще одну глибоку тему – про місію, яку деякі цивільні вирішили перекласти на військових. У соцмережах нині часто вигулькують дописи, що от повернуться вояки, то вони покажуть. Ігор реагує на це гостро:
– Коли читаю в інтернеті, що от закінчиться війна, прийдуть військові й розберуться з цією корумпованою владою, дуже обурююся. Чекай! То я воював, розбирався там з ворогом, а потім, очікуючи повернутися до нормального життя, зважаючи на ту страшну роботу, яку робили, я ще маю твій благоустрій влаштовувати тут?! Бо ти такий безрукий, сука, що і воювати не пішов, і для фронту нічого не зробив, і тут сидиш – чекаєш, поки тобі комфортні умови здобудуть?!
Він пояснює, що навпаки та частина суспільства, яка тримає економічний фронт, має подбати, щоб військові поверталися сюди не воювати далі, а мали змогу знайти нові сенси і будувати майбутнє. Ігор
Скучинський зсередини знає і бачив стільки всього про життя побратимів, що вболіває за те, аби їм тут не дали зламатися:
– Є військові, які приходять додому, а їх там не чекають. Знайомий із протезувального центру у свої 50 років має 5 дочок – він приїхав додому без ноги, а дружина йому сказала, що ти мені такий нецікавий. Він запитує: «Як жити далі?! Я нікому не потрібний…». І таких чоловіків вистачає. Є багато чого... А якщо військовий, який пересувається на інвалідному візку, живе на 4-му поверсі у будинку без ліфта? Як йому бути? А якщо з протезом, як із ним пересуватися по болоті, коли слизько, сніг, у лісі? Один крок – це як мінімум три кроки здорової людини...
Також треба розуміти, що повернуться різні військові: і ті, які хотітимуть спокійного сімейного життя, і ті, які до війни нічого не мали, озлоблені на все й на вся, що «сиділи» раніше на наркотичних засобах або стали наркотично залежними під час лікування від важких травм. Добре, як є лікарі, які це розуміють і регулюють... Але буває, що людина перетворюється на особу з психологічною інвалідністю. І це гірше, аніж фізична.
Думаю, що найкращий вихід – соціалізувати. Як є? Він повертається з війни і починає ходити по якихось інстанціях, вибивати собі пенсію. «Той папірець принеси, а ще той... А туди тобі не можна». А з ним ще умовний Коля приходить, і тому нараховують 14 тисяч пенсії, а цьому 10. І в цього агресія й питання: він же так само служив і так само не має ноги... Я з таким стикнувся. Стараєшся адекватно реагувати. І ще ті пости в інтернеті: «Давайте поважати». (Та вони тільки для того, щоб отримати певну кількість «уподобайок», поширень). А військовий щойно вийшов із кабінету чиновника зі стресом – і тут читає в інтернеті про шанобливе ставлення… Це кидає в агресію. Тому влада має подбати про те, щоб комісовані військові вдома знали, що вони потрібні. Їм важливо допомогти стати потрібними – дати роботу. Щоб той вояк не пішов пити чи іншою дурнею займатися. Наостанок скажу, якби я не залишився в армії – мені було б дуже важко.
Оксана КОВАЛЕНКО.
Читайте також: Воїни-двійнята з Волині: з передової героєм повернувся Ігор – пішов Богдан
