Українці не радять їсти бандерофрукти абикому: наслідки не забаряться.
Чому черешні стали жовто-блакитними
Мешканці окупованого росіянами Мелітополя у ці дні отримали незвичайну підтримку українців. Наші митці створили спеціальний черешневий артпроєкт, аби підбадьорити людей, що спостерігають, як московитські злодюги «господаровито» розпоряджаються чужою власністю й тоннами вивозять наші черешні на свою вироджену у всіх сенсах землю
Мелітополь – з грецької мови перекладається як «медове місто». Правда, там тепер геть не з медом, бо повсюдно помітно брудний чобіт і загребущу руку окупанта. Нещодавно в публічному просторі з’явилася новина, що на Петербурзькому міжнародному економічному форумі гостей частували вкраденими мелітопольськими черешнями. Ще й примовляли, що фрукти з України «самиє атборниє». І це правда, підкреслило російське опозиційне видання
«Фонтанка.ру», тому що черешні дійсно по-злодійськи відібрали, як і багато чого. І їх не просто вивезли: росіяни як кримінальники з багатолітнім досвідом прихватизували і державне, і приватні підприємства у Запорізькій області, які спеціалізувалися на заготівлі й переробці черешень. Очевидно, таке злодійство якось стосується озвучених мотивів розв’язання повномасшабної війни в Україні – демілітаризації й денацифікації. Бойові черешні і бандерочерешні?
Очевидно, таке злодійство якось стосується озвучених мотивів розв’язання повномасшабної війни в Україні – демілітаризації й денацифікації. Бойові черешні і бандерочерешні?
З іншого боку, уявити тільки, як почувалися українці, які все життя трудилися на українському підприємстві, й раптом дізналися, що бренд-гордість України, торгова марка «Мелітопольська черешня» та унікальне спеціалізоване дослідне господарство раптом уже чужі... «Бодай би їм ті черешні у горлянці кілком стали!!! І не тільки вони», – ловлю себе на цій думці й згадую свою волинську родинну історію, теж зрежисовану росіянами. Мій прадід із села Жидичин Микита Калинюк переживав особистий «черешневий» біль у 1940-х роках. Тоді російсько-радянські бузувіри мало що долучили до колгоспної його «атборную» землю, то ще й пустили трактора на молоденькі черешні. Деревця прадід насадив уздовж довгого паю, дбайливо прищепив і віддано доглядав (про його хист і любов до садівництва свідчить те, що прикупив собі і вивчав книгу знаного селекціонера Івана Мічуріна).
У цю війну нагадала своїм дітям спогад бабусі: тоді вона, маленьке дівча, з жахом дивилася, як через російських зайд гірко плаче її батько, дорослий і зазвичай стриманий чоловік... Можливо, і моєму прадіду ті вивернуті догори корінням деревця з черешнями бачилися жовто-блакитними? Менше з тим, чим ліпше ми триматимемося за свої кольори у найширшому сенсі, тим спокійніше, правдивіше, жовто-блакитніше житиметься нашим дітям.
Оксана КОВАЛЕНКО
редакторка відділу освіти
і культури газети «Волинь».
