Сімейна психологія: якщо дитина каже тобі: «Не розказуй мені – я й так все знаю!»

«Щось не так, сину?» – знаю його відповідь, але запитую, щоб він мав можливість випустити свій негатив. «Я знаю, все знаю!» – з притиском відказує малий, й далі демонструючи незадоволення. Я спостерігаю за ним, а він – за мною. Кожен зі своєю метою: у такі моменти міркую, як то буде, коли почнеться навчання, а він, певне, як далеко може зайти у демонстрації свого незадоволення мамі. Залежно від нашої домовленості, яка формується буквально у ці секунди під час зчитування міміки обличчя та інших інформативних рухів одне одного.

Насправді дитина має право виявляти гнів прилюдно, як і будь-хто з дорослих. У час мого дитинства це, звичайно, було неприпустимо. Пам’ятаю, як я, насичена своєю сердитістю через якийсь, на мою думку, несправедливий вчинок когось із рідних, бігла собі за хату чи ховалася в картопляному бадиллі і там влаштовувала внутрішні баталії, подумки розправляючись з кривдниками. Тепер же, за твердженням психологів, батьки не мають гасити гнівні емоції у дітей, а лиш навчати їх з ними працювати. Навіть більше! Гнів – найяскравіший прояв індивідуальності, і він може бути дуже корисною емоцією! Докторка психологічних наук та авторка книги «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» Ліндсі Гібсон пише: «Саме гнів дарує енергію на те, щоб досягати цілей. Він створює в людини відчуття, що вона варта того, щоб відстоювати себе». У тій книзі психологиня міркує й про дорослих, яких у дитинстві батьки дуже карали за вияв гніву й вони навчилися його придушувати всередині себе.

Авторка книги «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» Ліндсі Гібсон пише: «Саме гнів дарує енергію на те, щоб досягати цілей. Він створює в людини відчуття, що вона варта того, щоб відстоювати себе». 

Ліндсі Гібсон пише, що коли надмірно відповідальні чи тривожні люди починають усвідомлювати свій гнів – це прекрасна ознака. Ось що каже фахівчиня: «Це вказує на те, що людина починає дбати про себе». З цих її слів готовий висновок для нас, батьків: якщо дитина показує нам, що сердиться, – це добре, бо то є ознакою, що вона хоче відстояти себе і опановує цей навик у спілкуванні з нами. Інша справа, як це робить. Репетує, лається, шпурляє речі, замахується рукою, підвищує голос? (Мій син починає підкреслено важко дихати і гнівно блискає очима). Зазвичай діти віддзеркалюють поведінку старших членів сім’ї, так що принагідно можна впізнати себе чи когось зі своїх. Якщо порушує допустимі межі, то просимо заспокоїтися, якщо дається – погладжуємо по спині чи по руці. А як все стихне – спокійно й твердо нагадуємо внутрішньо сімейні правила: «Ми не репетуємо, не копаємо іграшки, а говоримо! Пояснюємо словами, що не до вподоби, щоб інші зрозуміли, що не так». Це важка праця, бо робити так доведеться не раз і не два, але плоди вона дає.

Якщо маєте свої історії про і для дітей – діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43016, м. Луцьк, вул. Ковельська, 2, «Цікава газета на вихідні».

Оксана КОВАЛЕНКО, мама.

Читайте також: «Пам'ятай, що перед тобою людина». Колонка мами 4-х дітей