92-річний лучанин дослідив свій родовід за понад 100 літ і зацікавився англійською

«Дивлюся, як війна порозкидала українців по світах, і думаю, як погано, що втрачається зв’язок у родині, а він же дуже цінний, тому важливо все записувати», – з такими словами Володимир Поліх витягує дві папки з паперами. В одній – його документи, а в іншій – роздрукована на семи листах автобіографія його покійного родича Миколи Чурила, який вчителював у Піддубківській школі у 1960-х роках минулого століття.

Нині у школах дітям часто дають завдання створити генеалогічне дерево свого роду – і вони поспішають до дідусів та бабусь, намагаючись дізнатися про їхніх предків, і часто отримують дуже скупу інформацію.

Обговорюємо цю тему з Володимиром Даниловичем та гортаємо надрукований текст: пан Микола писав його зовсім не так, як пишуть офіційні автобіографії, приміром, влаштовуючись на роботу. Автор виклав різні факти у довільному стилі, тож читається оповідь дуже захопливо.

До прикладу, на першій сторінці йдеться про таке: «Почну історію сім’ї Чурилів з середини ХІХ століття. Десь близько 1850 року женився Чурило Василь (по батькові не пам’ятаю)... У сім’ї було дев’ятеро дітей. Мій дід Антон знайшовся 1878 року...».

Найперше треба знати й берегти своє, бо це й частинка історії України.

Далі в біографії Миколи Чурила розповідається про долю кожного з родини, згадується Друга світова війна з усіма її гіркими моментами, колективізація 1948-го, коли радянська влада відібрала у родини весь сільськогосподарський реманент і навіть сліпого коня; оповідається, як ставали на ноги молоді сім’ї, як відходили у засвіти старші з родини й народжувалися малята – наступники роду.

Володимир Поліх, показуючи автобіографію чоловіка своєї сестри, розповідає, що в родині цей документ дуже бережуть, тим більше з плином часу читати його стає все цікавіше. Нащадки Миколи Чурила дякують своєму предку за таку неоціненну пам’ятку, і очевидно, хтось із них візьметься за продовження.

Сам же пан Володимир теж має чим похвалитися: у неповні 93 роки він впорядкував свої документи, аби передати копії у музей, який планують відкрити при храмі Холмської ікони Божої Матері, що в Луцьку. В об’ємній папці лучанина кожен документ лежить в окремому файлі та ще й має свій номер, як у справжньому архіві. Володимир Поліх, родину якого у час Другої світової війни депортували з-за Бугу, із села Сліпче Грубешівського повіту, в радянську Україну, показує два свідоцтва про народження: одне 1931 року, а інше – 1930-го. (Правдиве – перше.)

Також збирається передати у музей свою ксерокопію посвідчення ветерана праці Радянського Союзу. Є у нього і грамота з подякою від директора Волинського обласного архіву: 10 років тому Володимир Поліх отримав повідомлення про метричну книгу, яку передали з Польщі у Володимир, і попри 80 з гаком літ поїхав у княже місто на розвідку! У тій книзі справді була інформація про його родину. Коли чоловік дізнався, що у місцевому рацсі її збираються позбутися, то добився, щоб документ офіційним шляхом передали в архів. За збереження пам’яті, за нейбайдужість його й нагородили.

Навіщо він цим займається? Та тому, що він – українець. Він активно цікавиться сучасними подіями й з усмішкою зауважує, що при його знанні рідної, польської, німецької й «совєцької» мови не зашкодить вже «знайомитися» й з англійською: він знає, що її посилене вивчення ініціюють нині в державі з перших класів. «Найперше, – каже пан Володимир, – треба знати й берегти своє, бо це історія не тільки моя, а й частинка історії України». 

Олена КАЛЕНЮК

Читайте також:«До останнього свого дня пам’ятатиму Переспу на Волині, де знайшла прихисток і підтримку у важкий час»

«Кіборг з Волині: «У мене є нога, чому мені не роззутися?!»