«Поки допоміг сусідці евакуюватися й повернувся додому – води вже було по груди. Кинувся за документами, вони, промоклі, плавали по хаті…» – згадує Сашко.
Три дні пішки йшов із затопленого села до Одеси, бо не міг покинути собаку
Чоловік із Херсонщини втратив усе: дружина та 5-річна донька загинули від російської ракети, дім зруйнувала велика вода. Під час евакуації із затоплених районів його не пустили в автобус: не мав намордника для вівчарки. І тоді вони вдвох рушили до міста, в якому родина була щасливою...
«Мої дівчатка до «АТБ» не доїхали...»
Олександр прибув до Одеси без нічого: ні речей, ні грошей – тільки собака і стосик підмоклих документів...
– Вітаю! Це моя Кара. Мені 34, моїй «дівчинці» – рік і два місяці. Усе вам розповім, але зніматися не буду – не хочу, щоби на вулиці мене впізнавали й жаліли, – пояснює новий знайомий.
На пропозицію щось поїсти чоловік опускає очі, червоніє – видно, голодний, але йому незручно... Потім тихо просить купити шаурму, бажано без курки та гострого соусу, бо… собаці не можна... Узявши фастфуд, розгортає лаваш, дістає яловичину, частину овочів і… підносить собаці. Кара злизує частування й сідає поруч із господарем. Сашко відкриває пляшку з водою, дає вівчарці попити, сам доїдає залишки шаурми. Гладить собаку, зазирає їй в очі, щось шепоче, перевіряє нашийник. Переконавшись, що з нею все гаразд, починає розповідь.
Ще шестирічним він зостався сиротою: мама померла, про батька не згадує. Був ще брат, але і його вже нема. Родичів не знайшлося, тож ріс в інтернаті… Дорослим зустрів своє кохання: йшов вулицею і побачив «русалку» – гарну дівчину з дуже довгим волоссям. Його ніби струмом ударило: підкрався ззаду, тицьнувся обличчям у її шевелюру, страшенно налякавши незнайомку... Все закінчилося весіллям.
– Ми побралися, я мріяв про доньку. Навіть купив спеціальний календар та відзначав потрібні дні. І Бог почув, дав нам дитину. Чого я міг ще бажати для щастя? Мали маленький бізнес – магазинчик, оформлений на дружину. Я працював зварювальником, освоїв ще чотири спеціальності: маляра-штукатура, столяра, токаря та слюсаря, – згадує Олександр.
Донечку зрешетило уламками – майже розірвало навпіл. Кажуть, вона одразу померла – не мучилася... А дружина ще трохи жила, але до лікарні не дотягнула…
Біда сталася у квітні. Сашко був на роботі, коли зателефонувала дружина, сказала, що вони з донькою йдуть в «АТБ». Це була остання розмова. Пізніше з її номера подзвонив невідомий чоловік, представився поліцейським і запитав: «Ви можете негайно приїхати?»... Не розуміючи, що відбувається, Олександр кинувся за названою адресою. Там побачив руїни, вирву в землі, рятувальників... Внаслідок обстрілу загинули цивільні, але тіла вже забрали...
– Тоді й дізнався: мої дівчатка до «АТБ» не дісталися. Донечку зрешетило уламками – майже розірвало навпіл. Кажуть, вона одразу померла – не мучилася... А дружина ще трохи жила, але до лікарні не дотягнула… Довго не міг повірити, що їх більше нема, чекав: ось відчиняться двері, і вони увійдуть, – каже крізь сльози.
«Із собакою не можна!»
Він відвертається – мабуть, незручно за емоції... Зате Кара дивиться прямо в очі якось не по-собачому – так, що стає ніяково. Сашко тріпає їй вухо, з долоні напуває водою і розповідає, що цю чистокровну німецьку вівчарку взяли з дружиною ще цуценям. Купили спеціально для доньки, яка й вигадала таке незвичайне ім’я. Із собакою займався професійний кінолог, навчав, зокрема, спілкуватися з дітьми. Малюки росли разом, і могутня Кара була для доньки і другом, і захисницею. Вони практично не розлучалися...
– А після того, як сталося лихо, Кара ні на крок не відходить уже від мене. Так було й 6 червня, коли після підриву Каховської греблі затопило наше Приозерне. Вранці прокинувся, а води в хаті по кісточки… Побіг до сусідки, яка без чоловіка виховує трьох дочок. Крикнув, щоби збиралися, допоміг евакуюватися до Білозерки. Повернувся додому – а води вже по груди. Кинувся за документами, вони, промоклі, плавали по хаті… – згадує Сашко.
Потім вони з Карою зустріли волонтерів на бусі. Просив, щоб вивезли у безпечне місце, адже вода все затопила, жити було ніде...
– Водій запитав, чи є у собаки намордник... Який намордник?! Його й не було ніколи – найдобріша тварина, обожнює дітей, постійно з людьми... Він казав, що візьме мене без собаки! Я раніше нікого ні про що не просив, а тут почав благати… Ну не міг я залишити Кару, вона б точно загинула! Пояснював, що намордника уже ніде не знайду, але він стояв на своєму, – зітхає Олександр.
Тоді чоловік із вівчаркою вирушили до Миколаєва. Пішки. Йшли понад 12 годин. Увесь час Кара вела господаря, натягуючи повідець, ніби боялася, що він знесилиться і не зможе рушити з місця. А Сашко намагався прикрити собаку від сонця – спека для неї небезпечна… Кілька разів зупинялися перепочити і йшли далі, нічого не ївши.
– Поїли аж у Миколаєві. Пожалів один чоловік – купив води і трохи їжі… Знайшли автовокзал, просились до автобусів на Одесу. Але знову чули: «З вівчаркою не можна!». Я пояснював: залишився ні з чим, собаку не кину, вона не кусається, ми заб’ємося в куток і нікому не заважатимем... Навіть пропонував у якості плати вимити автобус. Не допомогло... – ділиться пережитим чоловік.
Перепочивши, знову рушили в дорогу. Йшли майже три доби. Чому саме до Одеси? В одному із санаторіїв на Французькому бульварі вони колись відпочивали родиною, доньці дуже сподобалося, вона весь час просилася назад. Ось він і хотів сюди – до міста, яке запам’яталося щастям.
«Залишити?! Якби не ця собака, давно наклав би на себе руки...»
Єдиним орієнтиром в Одесі для чоловіка був залізничний вокзал, але вони з Карою прийшли пізнього вечора – наближалася комендантська година. Неподалік є сквер, де Сашко й вирішив пересидіти до ранку. Розуміючи, що дуже втомився і може заснути на лавці, пристебнув повідець до своєї ноги: дуже боявся втратити собаку.
– Так ми й сиділи. І я таки «вирубався». Прийшов до тями, коли мене смикнула Кара. Переді мною стояла жінка: вирішила, що я п’яний, і розтормошила, щоб ішов додому, бо в поліцію заберуть. Пояснив їй, що йти нікуди і попросив нагодувати Кару... – каже Олександр.
Одеситка принесла їжі для обох. Підказала, що на вокзалі зранку чергують волонтери. Вирішив до них звернутися, бо вже розумів: без сторонньої допомоги просто не виживе. Вівчарку потрібно регулярно годувати, а у нього – ні грошей, ні житла, ні роботи. Наступного дня поспілкувався із працівниками вокзалу, й ті сказали, що без тварини йому було б простіше, тому краще її десь залишити...
– Я пояснював: залишився ні з чим, собаку не кину, вона не кусається, ми заб’ємося в куток і нікому не заважатимем... Навіть пропонував у якості плати вимити автобус. Не допомогло... – ділиться пережитим чоловік.
– Залишити?! – обличчя чоловіка спотворює судома від самої думки про розлуку з Карою. – Якби не вона, давно наклав би на себе руки...
Це одразу зрозуміли волонтери, гідно оцінивши взаємну відданість Саші та Кари. А одну з них – психологиню Тетяну – чоловік вважає своїм янголом-охоронцем. Жінка сама підійшла до нього на вокзалі. Дізнавшись про долю вимушених мандрівників, знайшла для них тимчасове житло, де б вони були вдвох. Інші волонтери привезли корм, нашийник і намордник для собаки, речі першої потреби для її власника.
Сашко зізнається, що після загибелі близьких страшенно сумує. Якщо вдень ще може відволіктися, то ночами від горя буквально божеволіє. Майже не спить, думає про дружину й доньку, переглядає їхні фотографії в телефоні та згадує кожен щасливий момент із життя, якого вже не повернути...
Лариса КОЗОВА, unian.ua
