«На цій землі головне набутися разом»

Сумом, бо майже двадцять три роки її нема з нами. І от якраз, коли вже сталося непоправне (знаєш, що більш не зустрінешся з найріднішою людиною, якій завдячуєш життям, не поговориш), то часто запитуєш себе, чи встигли ми набутися разом? Чи за щоденними турботами (бо ж то – своя сім’я, діти, робота) не пропустила того, про що завжди шкодуватиму? І сама собі кажу: «Таки пропустила». Це з літами – а мені зараз майже стільки, як було мамі, коли перестало битися її серце – по-особливому розумієш.

Мама, в дівоцтві Євгенія Данилюк, а в заміжжі Мазун, жила на хуторі, що був за декілька кілометрів від моєї рідної Переспи на Рожищенщині. Я його теж знала й дуже любила там бувати в діда Федора й тітки Ольки – маминої сестри (одна з її доньок була моєю ровесницею-подругою), аж поки вони не перебралися в село, де побудувалися. Пригадую, мама розповідала, що в дитинстві вправно їздила верхи на конях, які, звичайно ж, були в хазяйстві, – так зручно було наглядати за худобою, коли доводилося пасти. І як з того хутора в польську школу ходила, до якої було далеко. Може, тому мій дід при першій нагоді, коли в доньки виникли проблеми із зором, вирішив, що їй і трьох класів вистачить. Мама все життя шкодувала, що на цьому її навчання закінчилося. І про життя у війну були спогади, коли, аби не потрапити до Німеччини на каторжні роботи, вона вийшла заміж…

Я нібито й слухала, але, як зараз визнаю, особливої допитливості не проявляла. Бо так і не розпитала про хутір. Знаю тільки, що у Першу світову війну дід евакуювався із першою сім’єю в Астрахань. Сталося так, що на чужині його  дружина померла й він залишився з трьома маленькими дітьми. На щастя, знайшлася жінка, білоруска Олена, яка пішла за нього заміж й замінила його синам та доньці матір. І вже з нею дід повернувся на Волинь – на той хутір за Переспою. Бог дав їм ще двох доньок, одна з яких – моя мама. Про цю мою бабусю по маминій лінії теж мені мало що відомо. Я її й не бачила – маючи хворе серце, вона померла у шісдесят років під час Другої світової війни.

Не розпитала ні в мами, ні в самого діда, якому Бог дав довгий вік, про те, як  після війни, в  кінці 1940-х, у колгосп усіх зганяли. Як довелося  родині попрощатися і з кіньми, і з худобою, і з десятинами землі, щоб не потрапити в число куркулів і не опинитися в холодному Сибіру.

Непросто жилося жінці в селі в 1950-х – на початку 1960-х. Тим більш, якщо в сім’ї четверо дітей, як у моєї мами, якщо чоловік, пішовши на фронт двадцятилітнім, вернуся додому інвалідом. Це якраз той момент, коли мені так і хочеться сказати, що завжди з величезною повагою ставилася й ставлюся до тих жінок, яким у злиденне повоєння довелося ростити синів і дочок. Одним було їхнє життя до війни, а точніш – до приходу совєтів, й зовсім іншим – після неї. Ті, хто виріс за Польщі в сім’ях одноосібників, стали колгоспниками – вони мали піднімати колективне господарство. Зважаючи на те, що в радянському законодавстві було проголошено рівність чоловіків і жінок, зникло поняття про те, що слабка стать – фігурував такий термін – може не працювати. І при цьому побут та сім’я були особистою справою жінки, в якій вона розраховувала тільки на власні сили. Це вже матері мого покоління, які народилися після війни, маючи немовля, могли рік не працювати – правда, без будь-якої платні, зате зі збереженням робочого місця (зараз і до шести років можна бути з малюком). Колись в СРСР про таке лише мріялося.

А от як було? Про це я добре знаю. Бо разом із мамою, як і мої старші брат та сестра, полола коксагиз – сіяли й на Волині цю рослину, подібну на кульбабу (до речі, дуже шкідливу для здоров’я людини), з коренів якої виготовляли натуральну гуму. А найбільше запам’яталися цукрові буряки, вирощування яких у той час було дуже трудомістким. Ото прийдеш зі школи, щось перекусиш – і на поле. Влітку треба було вділені мамі довжелезні рядки тричі прополоти, а восени викопати врожай, вручну повантажити. Без допомоги дітей аж ніяк не обійтись. Так само і з льоном було багато роботи. Вже й зима – ніби можна  відпочити. Але де там?

Привезуть хуру того льону, що восени вилежався під росами, – дістає  мама терницю й тіпає його.

…У день маминого століття, якби вона дожила до цього ювілею, ми, її четверо дітей, які самі вже в такому поважному віці, подякували б їй і за життя, і за те, що навіть у важкий час вона примудрилась ростити нас так, аби наше дитинство, юність запам’яталися нам чимось світлим. І те, що наша родина дружна, – це теж значною мірою – від мами, яка була берегинею батьківського дому. 

Читайте також: «Сказати «люблю» – то мало»: волиняни розповіли секрети подружнього щастя.