20-річна кулеметниця Ксена після поранення повертається на фронт

Захисниця на псевдо Ксена з Івано-Франківщини – не єдина жінка, яка воює на передовій, але, можливо, єдина дівчина-кулеметниця в Збройних силах України. Зараз їй 20 років, а на фронт пішла у дев’ятнадцять, ще на початку війни, після двох місяців волонтерства. 

У ці дні Оксана завершує лікування після важкого поранення – осколки влучили їй в голову, спину, плече...

 -Осколок не ввійшов у голову, але його удар спричинив перелом потиличної кістки зі зміщенням всередину і забій головного мозку другого ступеня, – розповіла Оксана Рубаняк «Фактам». – Це теж дуже погано. Але все ж велике щастя, що цим обмежилося. Бо якби уламок проник у мозок, то я могла би втратити можливість ходити, говорити й бачити. В госпіталі я обмовилась батькам: «Коли повернуся…». А вони: «Куди це ти повернешся!?». «На фронт», – кажу. «Може, не треба, ти своє вже відвоювала», – сказали вони. «Чим швидше приймете, що повернуся на війну, тим буде легше для вас і для мене. Тож скоро знову буду на передовій».

– Фізичне навантаження у кулеметниці більше, ніж у стрілка?

– Так, більше. Почну з того, що у кожного з нас є автомат, а це вага. Кулемети теж важать чимало: великокаліберний «Браунінг» – 58 кілограмів, ДШК– 40 кілограмів,

«Покемон» значно легший, можу без натуги переносити його сама. ДШК переносять удвох, «Браунінг» – розібраним на три частини. Плюс короб з набоями. Коли ми заходимо на позицію (наприклад, коли міняємо інший підрозділ), я несу на собі 30–35, а то й більше кілограмів (враховуючи вагу бронежилета, каски) при тому, що сама важу 50. Це особливо важка ноша, якщо треба її далеко нести: йдеш з останніх сил, при цьому ти ще й під обстріл можеш потрапити.

До речі, дехто вважає, що кулеметник має бути здорованем вагою під 100 кілограмів. Я вам скажу, що в мене були бійці з такими габаритами, але дехто з них як морально, так і фізично не витримували бойових умов. То яка ж користь від їх високого зросту і ваги 100 кілограмів?

– Хлопці у взводі ставляться до вас як до рівної чи намагаються частину роботи взяти на себе?

– Ні, ставляться як до будь-якого бійця – ніякого потурання. Дуже вдячна їм – я цього добивалася. Спочатку у них були певні сумніви, і я їх розумію. Адже в бій маєш йти з людиною, яка не підведе. Чи я справді така людина, могла показати тільки беручи участь у боях. Після перших бойових виходів хлопці переконалися, що я справляюсь.

Зараз, буває, чую від них, що я сміливіша і вправніша, ніж деякі чоловіки (усміхається).

Кулемет для противника – пріоритетна ціль. Тож кулеметник має швидко і безпомилково приймати рішення, щоб зупинити ворога і не загинути.

– Відомо, що для противника кулеметник – це одна з найпріоритетніших цілей. Що робите, щоб не дати ворогу себе знищити?

– Кулеметник має бути розумним. Наведу такий приклад: від керівництва надходить команда: «Помічено рух піхоти противника, стріляйте на ураження». Окей, але ти маєш визначити відстань до тієї піхоти, чи твоя зброя дістане до неї. Що використати, щоб її знищити: «Браунінг», що б’є більш ніж на два кілометри, чи «Покемон», який так далеко не стрелить, але він тихіший та легший, і ти можеш запросто сама перенести його на зручну позицію, почати звідти працювати. З «Браунінгом» і ДШК таке не вийде, бо вони мають стабільну вогневу позицію.

Думати й приймати рішення треба швидко, бо ситуація змінюється, противник переміщується. У будь-якому разі в тебе фактично немає права на помилку. Власне, його немає майже у будь-якого бійця на передовій, а у кулеметника – тим паче. Бо кулемет – це важка і дуже гучна зброя. Її місцезнаходження можна вичислити навіть на слух. А якщо працює ворожа «пташка» (безпілотник), то її камери побачать характерні спалахи зі ствола кулемета, особливо добре їх видно у хмарну погоду або ввечері.

Противник засікає, де кулемет, і починає гатити по ньому з гармат, мінометів…

– До речі, ваша лексика значно збагатилась на фронті?

– На матюкливі слова? Так, значно (сміється). Часом треба бути жорсткою, бо з чоловіками лагідно в небезпечних стресових ситуаціях не можна. Тому на фронті до побратимів іноді вживаю ненормативну лексику, що в тих обставинах є цілком нормально.

– Як організований побут на передовій?

– Він у мене такий, як і у всіх бійців. Коли ми на позиціях, намагаємось зробити настил з дощок, розстелити на них каремати, щоб спати в сухих, а не мокрих спальних мішках. Використовуємо маленькі туристичні грілки, заварюємо чай або каву. В окопах миємося серветками. Буває, обстановка складається так, що не вдається помитися по два тижні, буває, що не розчісуюся по 5−7 днів. Потім ледве вдається розчесати волосся.

– На скільки важко змиритися з думкою, що на фронті будь-якої миті можна загинути?

– Ще незабутнього 24 лютого, вирішивши піти в ЗСУ, спитала себе: «Ти готова загинути?». І відповіла собі, що якщо так має статися, то нехай. З часом повністю зжилася з цією думкою і не переймаюсь нею.

Ми з побратимами не замовчуємо цю тему: хлопці кажуть, що хотіли б бути похованим там-то, щоб на похороні грала така-то музика. Дехто написав заповіт.

– Ви вже понад рік на війні. Свій день народження святкували на фронті?

– Так. То був мій 20-й день народження. Хлопці дуже душевно мене привітали, подарували 101 троянду (певно, їздили за ними в Дніпро), а командир – пістолет «Форд-17», про який я мріяла.

Ігор ОСИПЧУК, fakty.ua.

Читайте також: «Хто з українців у серпні отримуватиме повістки першими».