«Сказати «люблю» – то мало»: волиняни розповіли секрети подружнього щастя

…яким реальним стає в старості «сімейний віз», котрого Він і Вона тягнуть разом

Це подружжя лучан уже дуже поважного віку, певно, живе у тому ж районі, що й я. Не раз зустрічала їх на проспекті Волі. То вони просто прогулювалися, тримаючи одне одного під руку, то йшли, мабуть, із магазину з якимись покупками. І з місяць тому наші шляхи знову перетнулися. Незнайомці зупинилися на тротуарі. Вона (з першого погляду – жвавіша) допомагала чоловікові застібнути гудзика на піджаку, бо він сам не міг із цим справитися. Уже пройшовши повз цю пару, я не втрималася й обернулася з цікавістю назад –  те, що побачила, змусило витягнути швиденько із сумочки мобілку й увімкнути фотокамеру, аби зафіксувати кадр, що вражав: чоловік, голову якого вже давно посріблила сивина, жінка, літа якої вгадуєш вже за трохи згорбленою статурою, йшли, взявшись за ручку своєї сумки-візочка. Більш як за 36 років, упродовж яких вела сторінку «Любить! Не любить», мені не раз доводилося чути від своїх героїв, що в подружньому житті важливо разом тягнути «сімейного воза». Яким буквально реальним стає в старості цей «сімейний віз» – навіть така ноша під силу вже тільки двом…

Згодом при нагоді, зайшовши в галерею мобілки, я мимоволі натрапляла на цю світлину. Ще раз дивилася на подружню пару в «одній упряжці» й уявляла нашу наступну зустріч. Знала, що вже не буду просто спостерігати здаля, а обов’язково підійду й спробую познайомитися, пояснивши свою зацікавленість, яка викликана не обивательським, а професійним інтересом. І попрошу дати відповідь на запитання, яке ставила десяткам героїв своїх публікацій: яким має бути сімейне життя, аби й через багато десятиліть (мої незнайомці, певно, й діамантове весілля відзначили – 60-річний ювілей шлюбу) залишитись такою нерозлучною парою.

 Якби у мене було друге життя, то я хотів би прожити його зі своєю дружиною...

На жаль, наші шляхи поки що так і не перетнулися (можливо, описані мною герої прочитають ці слова і зателефонують у редакцію). Але знімок, на якому  чоловік і жінка з візочком – як символом «сімейного воза», якого вони разом тягнули, не відпускав. Власне, він і підказав тему сьогоднішньої розмови про секрети сімейного життя, які у кожного – свої, і в той же час вони об’єднані одними, старими як світ, істинами. Про них нагадує хоча б одна із притч: мудреця спитали, як подружжю упродовж багатьох літ на життєвому шляху зберегти почуття, й він дав декілька порад, серед яких і такі: «Ніколи не одягай нашийник на чоловіка, якого любиш», «Не намагайся змусити тебе кохати», «Запам’ятай, що чоловік не повинен сидіти на ланцюгу і лизати тобі руки. Він поруч не тому, що в твоїх руках батіг, а тому, що тебе обрало його серце. Серцю не можна наказати, його не втримаєш жодними ланцюгами. Свобода – єдина приправа, яка підходить до любові».

…мудрістю подружніх пар – героїв публікацій газети «Волинь»

Але мені хочеться не до притч звернутися й порад мудреців, а до того, що за десятки літ почула від простих, як ми кажемо, людей з приводу родинного щастя. Багатодітним батькам Інні й Володимиру Матвійчукам із села

Житнівка Камінь-Каширського району – першим слово в цій одкровенній розмові. Вони не проходили великої науки, аби освоїти всі премудрості й тонкощі сімейних стосунків. Але те, що говорили при зустрічі, може послужити добрим уроком для багатьох людей навіть з університетськими дипломами чи добре проконсультованими психологами. Зокрема, від «найкращого чоловіка», як сказала про Володимира Інна, прозвучали готові поради всім, хто хоче мати міцну щасливу сім’ю: «Сказати «люблю» – то мало. Треба так жити, щоб рідній людині з тобою було легко і добре. Дід Інни Яків – мудрий і знаний у селі чоловік, говорив: «Якщо ти хочеш комусь добре зробити, то ясно, що ущемляєш себе в чомусь, обмежуєш». Я, може, не зразу, але з часом зрозумів глибинний смисл цих слів: заради того, щоб дружині моїй добре жилося, я маю перш за все не про себе думати, якусь вигоду, а про неї – свою кохану, матір моїх дітей…».

Декілька років тому зустрічалася із Володимиром та Зоєю Боярчуками із села Шепель Луцького району. Привід же який був – подружжя прожило у парі 70 літ! У день платинового, або благодатного весілля Боярчуки побували у храмі, де колись вінчалися, ніби ще раз переживши хвилюючу мить. «Найважніше – ​терпіння, повага, любов. То є фундамент сімейного життя», – говорила жінка. Може, надто пафосні ці слова, але ось так вона думає: «Як нема любові, то ніщо не миле».

Правда, додамо, що любов у них особлива – не в словах-освідченнях, а в тому, як вони дбають одне про одного. Жінка розповідала: «Я за своїм чоловіком дивлюсь, як за малою дитиною, – він завжди чисто одягнений.

Шоферував усе життя, але ніхто не бачив його в засмальцьованому вбранні. Штани завжди «на кантик», сорочка свіжа».

А як не згадати секрети подружжя лучан Філіпчуків, кохання яких увійшло в «Книгу рекордів України»?  Як і книжку «Нехай розкажуть листи», в основі якої – їхнє листування в студентські роки, де 781 раз трапляється слово «люблю» в різних його варіаціях. Уже після того, як не стало дружини, Євген Олександрович написав її й присвятив  жінці, з котрою йшов по життю майже шістдесят літ. Як висловився в цій посвяті, у своїй книзі він вивів формулу їхнього кохання – це вірність і щирість. «А без цих двох фундаметальних чеснот (або без однієї з них) раніше чи пізніше любов розбивається об каміння побуту».

І вже зовсім недавня зустріч із Русланою Чекерендою із села Покащів Луцького району, яка овдовіла торік у березні: як тільки почалося повномасштабне вторгнення росії, Богдан Чекеренда був мобілізований і загинув на блокпосту на Житомирщині. Ще в юності, навчаючись у школі, Руслана й Богдан пройнялися симпатією, яка переросла у великі почуття. Коли Богдан ішов на строкову службу, вони пообіцяли одне одному, що будуть разом. Так і сталося – одружилися, доньок виростили, онуки дочекалися. А от перлинного весілля, яке було б торік, на жаль, не довелося їм відзначати. Зі слів жінки напрошувалася думка, що Богдан Чекеренда – з тих чоловіків, хто, може, й не так часто освідчується дружині, зате турботою, хазяйновитістю, відповідальністю за благополуччя сім’ї доводить свою любов. «Сказати, що Богдан – хороший чоловік, то нічого не сказати. Я вдячна Богові, що дав мені його, бо справді була «за мужем», – говорила жінка, ледь стримуючи сльози. Що ще тут можна додати?

Хіба згадати подружжя  Світлани й Петра Ковалевичів із села Глинне Рівненської області, яким Бог дав 19 синів і дочок. А точніше – ті слова глави сімейства, які свого часу стали заголовком публікації в газеті «Волинь»: «Якби у мене було друге життя, то я хотів би прожити його зі своєю дружиною»...

Можна, звичайно, звернутися до досліджень психологів. До того, що, на їхню думку, з роками напруга пристрасті зменшується, стосунки чоловіка й жінки з’їдають побут і сімейні проблеми. Але це ж не є відкриттям для згаданих подружніх пар. Не про пристрасть вони говорили, як зауважили, певно, наші читачі, а про справжні почуття, які зберігаються до старості за умови, якщо є взаєморозуміння, довіра, повага, дружба. Про те, що любов – це щоденна, щогодинна, щохвилинна праця. 

Читайте також: «Мені б тебе обійняти...». Історія на вечір.