У волинському Краснодуб’ї від красних дубів залишилися «тільки пеньки»

«Тільки в трьох хатах ще хтось живе, решта стоять пусткою»

По суті, інформаційним приводом для поїздки у Краснодуб’я послужило рішення Національної комісії зі стандартів державної мови. Це село потрапило в одну із груп населених пунктів, «назви яких можуть не відповідати лексичним нормам української мови, зокрема стосуватися російської імперської політики (російської колоніальної політики). Стосовно Краснодуб’я, то зазначалося, що доцільність збереження цієї назви треба або обгрунтувати, або запропонувати нову (ніби чиновники в Києві не розуміли, що красний – це не стільки «червоний», як «красивий» і «гарний»). 

Ніби чиновники в Києві не розуміли, що красний – це не стільки «червоний», як «красивий» і «гарний».

Як уже знаємо, це питання було швидко зняте з обговорення, бо завдяки змінам, внесеним у рішення згаданою комісією, назва цього села зникла із  запропонованого раніше переліку. Якби ж дійшло до обговорення, то до нього долучилися б мешканці, котрих можна... на пальцях порахувати. Адже, як сказала у телефонній розмові староста Старокошарівського старостинського округу Галина Шепшелей, лише в трьох хатах ще хтось живе, решта стоять пусткою. Ну а мій інтерес до села Краснодуб’я, котре стало вже невеличким хутором, лише посилився. 

Що збезлюдніло воно, то це ще цікавіше, бо ж, як думалося, залишились, як кажуть, останні з могікан, котрих так і не відпустила мала батьківщина.

 На жаль, вже в дорозі до села – а їхала зі мною у Краснодуб’я землевпорядник Наталія Олексюк, яка того дня була на хазяйстві в старостинському окрузі, – мене чекає перше розчарування. Виявляється, жодного із корінних мешканців у селі вже нема. У тих кількох хатах, де ввечері ще світяться вікна, живуть зовсім нові господарі, які купили будинки. І коли я і в цьому спробувала знайти якусь родзинку для розмови (це ж треба бути неабияким романтиком, закоханим в природу, щоб привабило таке маленьке село), мене знову чекало розчарування. Ну геть не мій день – у тих кількох житлових будинках, де сподівалася зустріти співрозмовників, нікого не застала. У кожного були свої справи то в Луцьку, то в Ковелі. Завдяки попутниці – пані Наталії, – у якої знайшлися деякі потрібні номери мобілок, залишалося хіба що по телефону поговорити з потенційними героями. Так я дізналася, що одна із нинішніх мешканок Краснодуб’я Наталія Холонюк років сім тому перебралася сюди із сім’єю зі свого рідного Кругеля, яке по сусідству. Цьому вибору місця проживання послужило значною мірою те, що до села-хутора є добра дорога, тож ще й сьогодні сюди їздить маршрутка. А ось Надія Тарасюк, котра мешкає у Ковелі, купила тут будинок під дачу (для сім’ї її дочки, в якій росте троє дітей, – це зараз і постійне місце проживання – до матері їздить із дітьми, щоб скористатися ванною чи кращим інтернетом). Про те, якою розрадою стало для пані Надії Краснодуб’я, свідчать такі її слова: «Тут, на природі, жити хочеться!». 

 Живе в Ковелі, але бізнес свій розвиває у рідному селі (вирощує модну тепер  лохину) Павло Воробей. У батьківській хаті й прописаний. Як сказав у телефонній розмові, задумав неподалік ягідного поля альтанку збудувати, а згодом і ставочок хоче зробити, зарибнити його. А ще, як з’ясувалося, у цьому селі деколи монаха можна зустріти, якого «добрі люди пустили в хату, котру купили під дачу, бо йому за станом здоров’я потрібне свіже повітря»… 

«Як Чорнобильська атомна електростанція бахнула, то тут хотіли поселити постраждалих від катастрофи»

У якусь мить здавалося, що на телефонних розмовах та ще прогулянці  вулицею, уздовж якої стоять хати, котрі подекуди й важко розгледіти за височенними зарослями, в той, «не мій», день знайомство із Краснодуб’ям, на жаль, закінчиться. Але, завдячуючи моїй попутниці Наталії Олексюк, ми таки знайшли тих, хто народився й багато літ тут прожив. «Хтось же продав батьківську хату тій Наталії Холонюк? От би з ним зустрітися?»  –  пропоную таку ідею пані Наталії, й ми їдемо в Кругель, де й живе той продавець Микола Грацонь. На цей раз щастить – чоловік удома. Та ще й не сам – до нього якраз зайшов сусід Василь Семенюк, котрий, як і він, жив у Краснодуб’ї до 1987 року й добру згадку має про село. Перш розмова на обійсті Грацоня із самим господарем і його гостем. А потім Микола Васильович охоче відгукується на наше прохання, сідає в редакційну машину – ми їдемо туди, де минули його не лише дитинство, юність, а й молодість. У хаті, куди в 1984-му привів дружину – кругільську дівчину Нілу, народилися їхні дві дочки, а росли вони вже в селі Кругель. У дорозі стало ясно, чому до Краснодуб’я – гарна асфальтівка.

  – Як Чорнобильська атомна електростанція бахнула у 1986-му, то тут хотіли поселити постраждалих від катастрофи, – пригадує Микола Васильович. – Пам’ятаю, приїхав автобус з людьми. Їх водили, показували село, розказували, де фінські будинки для них зведуть. А приїжджі походили, позаглядали, й відмовилися від такої пропозиції. Мовляв, ні річки, ні озера нема – як тут жити? Видно, були вони з краю, багатого на водойми, й не уявляли себе без звичних ландшафтів і дарунків природи.

Купив якийсь чоловік у Краснодуб’ї хату, що стояла пусткою. Він, по суті, і не жив там, а от патріархів лісів, що росли неподалік, прямо на городі, зрізав – «тільки пеньки залишилися». Після цього й слід за ним прохолов.

Задум із переселенням «чорнобильців» у Краснодуб’я не вдався, зате до села   вже було прокладено асфальтовану дорогу. Якби її не було, то яка б маршрутка сюди ходила? Колись же, як пригадує чоловік, до початкової школи у Кругель, а потім – у восьмирічку в Старі Кошари доводилося добиратися сяким-таким грунтовим шляхом. А учнів у селі було з півтора десятка. І Краснодуб’я мало не лише одну вулицю, яка дотепер збереглася: ліворуч на в’їзді з боку Кругеля ще хат 16 стояло, від яких, правда, й сліду не лишилося, як і від фермерських приміщень місцевого колгоспу...
Ось ми й на обійсті, де  народився і виріс Микола Грацонь. На хаті – дата «1969».

– То рік, коли будинок був викінчений, – каже каже чоловік. – Мені було тоді дев’ять літ. Я добре пам’ятаю, як перебиралися сюди із старенької маленької хатини.

Відчувається, що для Миколи Васильовича – зазвичай, може, й не дуже сентиментального, ця мить, коли знову ступив на батьківський поріг, особливо зворушлива.

Звичайно, і про ті «красні» («красиві», «гарні») дуби, які в давнину дали назву селу, ми говорили.

 Як з’ясувалося, років чотири – п’ять тому їх не стало. Зі слів Миколи Грацоня, купив якийсь чоловік у Краснодуб’ї хату, що стояла пусткою. Він, по суті, і не жив там, а от патріархів лісів, що росли неподалік, прямо на городі, зрізав – «тільки пеньки залишилися». Після цього й слід за ним прохолов. До речі, Микола Васильович називав того ділка. Але, як кажуть, не спійманий – не злодій: треба, аби перш у старостинському окрузі, мабуть із залученням правоохоронців, розібралися з тим, куди ж поділися історичні дуби. Мені ж хотілося побачити хоч пеньки тих велетнів. Тож, маючи орієнтир, де вони росли, побрела по високому різнотрав’ю. На жаль, біля буйних, густо порослих кущів, через які не ризикнула продиратися, мій шлях закінчився.

«Не можу я поїхати десь далеко від могил чоловіка, сина» 

Ну і без почутого від Зеновії Никитюк (більш знаної як баба Зіна), котрій у травні нинішнього року виповнилося вже 90 літ, не могло бути розповіді про Краснодуб’я. У 1956-му вона вийшла заміж за краснодуб’ївського хлопця Петра й переїхала сюди із Кличкович, що на Турійщині. 64 роки прожила жінка в цьому селі.

– І ще б не покидала свою хату, бо раду собі давала, – говорить Зеновія Олександрівна, як мова заходить про те, коли ж перебралася у Старі Кошари, де ми й зустрілися. – Але дах, критий бляхою, почав все більше в дощову погоду протікати – хазяїн потрібний, щоб підрихтовував. То вже племінник Анатолій Борім (син мого брата) сказав, що  йому набридло те латання, і забрав мене до себе. То було в грудні 2019-го.

Жінка тут же додає, що її й онука Інна, котра має дім неподалік Луцька, хотіла забрати. Але «не можу я поїхати десь далеко від могил чоловіка, сина». Хоч син  із дружиною, трьома дітьми жив у Лаврові Луцького району, похоронений він на кладовищі в Краснодуб’ї. Сталося так, що приїхав він якось у рідне село, пішов по гриби знайомими з дитинства місцями – там і стався інфаркт, обірвалося його життя. То був ніби знак, що й могила має бути тут. Уже п’ятнадцять літ, як його нема. Пережив батька лише на один рік.  

Показую Зеновії Олександрівні знімок, який зробила в Краснодуб’ї, де минуло, вважай, все її життя. На ньому її хата, котра й тепер доглянута – не закривають бур’яни, як на багатьох обійстях. І це «доброго племінника заслуга».

Побачивши фото, жінка витягує із шухляди свої альбоми зі старими світлинами.  За ними – гарний спомин про Кличковичі, бо ж то дитинство, юність там минули. І, звичайно, – про Краснодуб’я, де було  колись сорок шість хат. Три ланки жінок працювали на колгоспному полі. Сама Зеновія Никитюк то корів доїла, то курей доглядала, «пенсію непогану заробила». Ілюстрацією до того, що багатолюдним було село, яке тепер стало хутором, є знімок, зроблений, за словами жінки, в їхній із Петром хаті:

– То все наші сусіди, – каже. – Бачите, скільки сходилося з якоїсь оказії?

Ми розмовляли в кімнаті, де, перебравшись до племінника, живе Зеновія Олександрівна. На столі – телевізор, Біблія.

– Телевізора я вже не дивлюся, а Святе письмо читаю і в церкву ходжу. Ну не сама – племінник завезе й забере, щоб я не трудила й так натруджені ноги. Я постою, посиджу, помолюся перед образами за своїх рідних, яких уже нема зі мною, і за тих воїнів, які зараз боронять Україну. Знаю, і в Старих Кошарах є двоє загиблих. Не думала, що на мій вік ще одна війна випаде. Пам’ятаю, як у 1948-му п’ятнадцятилітнім дівчам разом із дорослими вручну окопи закидали, як непросто жилося  в повоєння – таке не забувається.

Читайте також: «Понад 200 чоловіків із Дубівської громади на Волині боронять Україну на передовій».