Віктор Падусенко готовий їхати додому. Але думками ще на фронті…
Артилерист з Волині: «росіяни – це не звірі, бо тих можна приручити, це – дикуни, які стріляють по жінках і дітях, по своїх…»
Нововолинець Віктор Падусенко за військовою спеціальністю, освоєною ще під час служби в армії колишнього союзу, – артилерист. 24 лютого минулого року, після віроломного нападу росії на Україну, зрозумів: його професія тепер – найбільш затребувана. І хоча вже давно роки перейшли за п’ятдесят, вранці наступного дня він уже був під дверима Нововолинського військкомату
– Сімнадцять місяців триває жорстока війна, і майже дванадцять із них я був, можна сказати, «на передку», – розповів у редакційному кабінеті штаб-сержант дивізіону самохідних артилерійських установок нововолинець Віктор Павлович Падусенко. – Майже кожен день, проведений на війні, добре пам’ятаю. А скільки це переживань для родини, особливо дружини Руслани! Житомирщина, Баштанка Миколаївської області, Ізюм, Соледар, Куп’янськ – думаю, назви цих населених пунктів самі про себе і про те, що там коїлося, промовляють...
Віктор зазначає, що війна вже з перших днів змусила всіх у його підрозділі – і юних солдатів, і тих, кому 40–50 років, – змобілізуватися, швидко опанувати тактику і стратегію, медичну допомогу, вести розвідку, наперед усе прораховувати.
– Воювали і вчилися водночас, – продовжує мій співрозмовник, – і через два місяці це вже був здружений, сильний бойовий підрозділ. Приходило молоде поповнення – патріотичне, метикувате, хлопці все на ходу вловлювали. У мене, як штаб-сержанта, головним завданням було дбати про поповнення боєкомплекту, продовольче й речове забезпечення воїнів. Відчували допомогу всієї України, цілу службу ніхто з наших бійців не голодував. Звичайно, найкраще «йшли» тушкованки, сухпайки (до слова, напевно, одні з найкращих серед армій світу). І це першим ділом відправлялося на «нуль». Завжди пам’ятатиму своїх бойових побратимів.
– Вікторе, а які у вас враження від тамтешнього населення?
Підходять і кажуть прямо: «Ви, рєбята, хорошиє, нас кормітє, дєлітесь с намі, но ми ждьом росію».
– Скажу для декого, мабуть, неприємні речі. Ті люди, які залишилися у Луганській і Донецькій областях, – то не наші люди. Вони чекають і не діждуться «руского міра». Здають наші позиції. Наприклад, ходить жіночка, нібито гриби збирає, а через годину вже комбат віддає наказ швидко передислокувати техніку. Підходять і кажуть прямо: «Ви, рєбята, хорошиє, нас кормітє, дєлітесь с намі, но ми ждьом росію». Що з ними робити? В інших областях наші люди живуть, але й серед них є зрадники.
Розповім такий факт, який нас дуже розлютив. Заходимо в деокуповане село на Запоріжжі. Там мешканці сім місяців жили в підвалах, їх рашисти обдирали, грабували, навіть важко зрозуміти, як вони в таких умовах вижили. Ми уточнюємо у сільраді, в яких із покинутих будинків можна розміститися. Заходимо на обійстя – ні шаф, ні сараїв, ні погребів не зачіпаємо, спимо на своїх карематах. А невдовзі місцева влада, вже наша, виставляє рахунок за використану електроенергію. Окупантам, як виявилося, не виставляли. Як це зрозуміти?! – дивується воїн. – А стосовно росіян у мене, як людини, яка більше року побувала на війні з ними, думка така: це не звірі, бо тих можна нагодувати, приручити, це – дикуни, які стріляють по жінках і дітях, по своїх. Не тільки нам, всьому світові з ними не по дорозі.
Із 17 липня за віком і сімейними обставинами штаб-сержант Віктор Падусенко звільнений з лав ЗСУ. Але війна його не відпускає – щоденно він телефонує хлопцям, а вони йому. Їм є про що поговорити…
– Коли влаштуюся на роботу на «цивілці», – ділиться роздумами солдат, – то, може, трішки відійду, бо поки що це важко зробити. Але для всіх зараз найголовніше – здобути ПЕРЕМОГУ.
Роксолана ВИШНЕВИЧ
Читайте також: Луцькі волонтери готуються до чергової поїздки на схід
