Куди загубилось подання на присвоєння звання Героя України Ярославу Шинкаренку, якому «Народного Героя» вручили на Волині?

Перший чоловік Олени Кукли загинув в автокатастрофі, й вона залишилася сама з двома маленькими дітьми. А потім війна забрала двох найдорожчих їй людей. У 2016 році внаслідок ускладнення через поранення не стало її другого чоловіка – Володимира Данілова на псевдо Дикий, а у 2022-му на міні підірвався 22-річний син, сержант Ярослав Шинкаренко (Ярик). Він служив командиром відділення розвідувальної роти у 72-й окремій механізованій бригаді...

  «Ярик захотів, як «батя», стати розвідником...»                                    

– Коли Ярославу було сім років, загинув мій перший чоловік та його батько, – розповіла «ФАКТАМ» мама воїна Олена Кукла. – Настали складні часи, потрібно було самотужки ставити на ноги сина та молодшу на чотири роки донечку...

Згодом я познайомилась із Володимиром, який став моїм другим чоловіком. У нього була донька, тож на двох у нас стало троє дітей. Володимир замінив тата моєму синові, і той завжди називав його «батя». Син навчався в Київському кооперативному інституті бізнесу та права за спеціальністю «обслуговування комп’ютерних систем та мереж». Вона йому подобалась, і він мріяв цим займатись. Коли почалась Революція гідності, Ярослав потайки від нас із чоловіком ходив туди і допомагав людям чим міг, бо мав загострене почуття справедливості. Влітку 2014 року після початку АТО пішов служити мій чоловік Володимир, став розвідником у 81-й ОАМБр. Я волонтерила. У 2016-му до війська пішла вже сама. Та довго прослужити не вийшло. Захворів Володимир, далися взнаки його поранення, восени того ж року він помер. Цю втрату ми всі важко переживали... 

За словами співрозмовниці, другий її чоловік став прикладом для сина, хлопець не раз казав, що теж стане розвідником. Коли Ярославу виповнилось 18, він перейшов на заочну форму навчання й заявив, що йде на службу. 

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Ярослава Шинкаренка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

– Я неодноразово намагалась його відмовити, навіть на жалість його давила, але Ярослав був непохитним. Зрештою, порадила синові йти служити в 131-й окремий розвідувальний батальйон. Там я мала посаду командира взводу зв’язку. Тож часто спілкувались... 

 10 березня 2020 року під час планового об’їзду позицій Ярослав Шинкаренко перебував за кермом машини командира розвідувального загону. По ній ворог здійснив постріл із ПТКР (протитанкової керованої ракети). Ярослав прорахував траєкторію її польоту, зманеврував та зміг уникнути влучання, тим самим врятувавши життя командиру. І зберіг неушкодженим автомобіль. У той самий час іншою ракетою ворог уразив вантажний автомобіль, у якому перебувало десятеро бійців підрозділу. Ярослав, не розгубившись, кинувся рятувати та евакуйовувати поранених із прострілюваної зони. Завдяки мужності та рішучості молодого бійця вдалося уникнути більшої кількості жертв.

За життя він був нагороджений медалями «За оборону Авдіївки» (2019), «За військову службу Україні», орденом «Народний Герой України», відзнаками «За мужність і відвагу», «За відвагу», «За службу державі», «За службу в розвідці», також отримав почесний нагрудний знак начальника Генштабу – Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» III ступеня. Ярик був одним із наймолодших у батальйоні, проте його поважали набагато старші воїни й дослухались до нього...

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Ярослава Шинкаренка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

«Ой синку, синку, я просто хочу тебе обійняти»

Напередодні повномасштабного вторгнення у воїна закінчився контракт, і Ярослав планував їхати на роботу до Польщі. Але почались розмови про неминучий наступ окупантів, і хлопець став відтягувати оформлення документів.

– На всі мої питання син пояснював, що Україну не покине, боронитиме її, – продовжує Олена Кукла. – 24 лютого вранці він уже був у військкоматі та став бійцем 72-ї окремої механізованої бригади. Тримав оборону Київщини, разом із побратимами звільняли Ірпінь, далі був Броварський напрямок, на якому син врятував побратимів, вивівши їх з-під обстрілів.

Життя Ярослава Шинкаренка обірвалось 19 квітня 2022 року. Сталось це під час патрулювання в районі сіл Іванків і Поліське Київської області. Вночі воїн наїхав на протитанкову міну. Троє бійців вижили, Ярослав отримав смертельні поранення.

– За два дні до того ми спілкувались із сином, – розповідає жінка. – Наступного вже не було зв’язку, але жодного хвилювання, бо розуміла, де моя дитина. А в день, коли сталось непоправне, ми відправляли машину на фронт.

Підійшли брат із воєнкомом, мене вбік почали відводити. У нього сльози на очах, і я все зрозуміла… Ця рана материнського серця ніколи не загоїться…

Поховали Ярослава Шинкаренка поряд із його вітчимом. Мати Героя продовжує займатись волонтерством і на честь сина започаткувала благодійний фонд.

– Я завжди відчуваю, що він поруч і підтримує мене, – каже Олена Кукла. – Часто відвідую цвинтар, раджуся з сином, прошу дати сил… Подання про присвоєння звання Героя України (посмертно) на Ярослава зроблено і направлено рік тому військовою частиною, в якій він проходив службу на момент загибелі… Копію мені за запитом надала військова частина. Майже рік тому в коментарях під одним із моїх дописів із питанням про долю подання заступник міністра оборони Ганна Маляр написала, що подання знайдено в Генштабі і найближчим часом має бути представлено на розгляд Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Минув рік. Тиша. Цілковита тиша… Ой синку, синку, я просто хочу тебе обійняти…

Вікторія МИКИТЮК, fakty.ua.

Читайте також: «А ще можна дати Залужному завдання кошеня з дерева зняти…».