«Як я буду дивитися в очі учням, яких сам навчав любити і захищати Батьківщину?»

Володимир Царук був педагогічним працівником опорного закладу загальної середньої освіти «Хотешівський ліцей» Камінь-Каширського району. Присвятив більше двох десятиліть своєї професійної діяльності вихованню молодого покоління. Однак залишив цивільну професію заради того, аби захистити рідну Україну, став військовослужбовцем зенітно-ракетних військ.

 – Володимир Володимирович віддав педагогічній роботі понад двадцять років. Спочатку працював офіцером-вихователем у Луцькому військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, а 2007 року повернувся в село Хотешів, де народився, та став викладати в місцевій школі, – розповіла директорка ОЗЗСО «Хотешівський ліцей» Тетяна Ратнюк. – Був учителем історії, а також предмету «Захист України», неймовірно талановитим спеціалістом, уроки якого завжди минали цікаво. Хлопці-ліцеїсти із захопленням слухали й старанно повторювали кожну настанову, котру отримували від нього на заняттях із допризовної підготовки. 

Він умів організувати довійськовий вишкіл на найвищому рівні навіть попри брак матеріалів наочності, побудувати щирі, дружні взаєминии з вихованцями. Домігся, аби за грантовою програмою в ліцеї замінили на нові вікна й двері. Його поважали, любили. Коли росія напала на нашу країну, Володимир Царук свідомо змінив цивільну професію на військову. Хоча майже не чув на одне вухо, втратив частину легені, переживши тяжку форму пневмонії, але однаково поривався на фронт. Не уявляв, як зможе інакше дивитися у вічі своїм учням, яких сам же навчав любити і захищати Батьківщину. 

– На жаль, нинішній першовересень, до приходу котрого залишилося менше місяця, учнівська молодь та педагогічний колектив Хотешівського опорного ліцею зустрічатимуть без улюбленого вчителя, колеги, друга, людини, яка для всіх є прикладом честі, мужності та професіоналізму, – продовжує Тетяна Ратнюк. – На знак пам’яті про нашого односельця, освітянина, який виховав кілька поколінь патріотів, мужнього військовослужбовця на фасаді ліцею вже незабаром встановимо меморіальну дошку...

На знак пам’яті про нашого односельця, освітянина, який виховав кілька поколінь патріотів, мужнього військовослужбовця на фасаді ліцею вже незабаром встановимо меморіальну дошку...

У професійному та в особистому житті Володимир Царук завжди торував стежину поруч із люблячою дружиною Інною. Двадцять два роки вони прожили у шлюбі, майже стільки ж часу пропрацювали разом на освітянській ниві, ділили спільні радощі, тішилися здобутками одне одного, долали разом труднощі. Війна, за словами Інни Миколаївни, ще більше їх об’єднала.

– Я вчителювала у Хотешові, а Володя саме закінчував Київський педагогічний університет і приїхав до нас на практику, отак і познайомилися. Відтоді – як два чоботи пара. Куди чоловік, туди я. Господь подарував нам двох донечок і сина. У Хотешові знайшли своє сімейне щастя. Навчаючись за фахом, Володя паралельно ще здобув звання офіцера запасу. Вся його викладацька кар’єра була пов’язана з військовою наукою, вивченням тактик і способів ведення бойових дій, оборони. Тому мій чоловік  добровольцем приєднався до лав ЗСУ. «Хтось мав там бути! А в мене є знання, досвід», – згодом пояснив він своє рішення. Від квітня 2022 року перебував на військовій службі.

У коротких телефонних розмовах говорили з ним про своє, сокровенне. Володя завжди відповідав, що в нього все гаразд, нічого хвилюватися. Тільки от причин для тривог не бракувало. Незабаром після того, як він відбув до місця чергової дислокації, росіяни накрили ракетами приміщення, в якому перебували мій чоловік та його побратими. Володі пощастило врятуватися, бо на той час якраз заступив на чергування. Іншого разу, зізнався мені, що з товаришами по зброї ледве вибралися живими із ворожої засідки. Вже від спільних знайомих часом дізнавалася більше: про поїздки в гарячі точки, на передові позиції, інші ситуації, про котрі чоловік мовчав, аби не ранити моє серце. Якось на емоціях заявила йому: ото здам на права і прикочу до тебе, буду їздити за тобою, куди скажеш! Віджартувався, що не проти. Мріяли якнайшвидше побачитися знову, аби більше не розлучатися. Хто ж знав, яку зустріч намітила нам доля… – кожен спогад про коханого чоловіка навертає сльози на очі згорьованої вдови.

Олександр ПРИЙМАК, газета «Полісся» (м. Камінь-Каширський).