Курси НБУ $ 41.29 € 43.47
Воїн з Луцька порівняв АТО і повномасштабну: «Тепер на Донеччині уже  не почуєш: «Ета наша зємля – ми самі разбєрьомся»

Сергій Годлевський переконаний, що зараз має виконувати виключно роботу Воїна.

Фото з архіву Сергія ГОДЛЕВСЬКОГО.

Воїн з Луцька порівняв АТО і повномасштабну: «Тепер на Донеччині уже не почуєш: «Ета наша зємля – ми самі разбєрьомся»

Бойовому офіцерові Волинського прикордонного загону Держприкордонслужби України Сергію Годлевському – 55. І на цій війні він уже вдруге. Вперше був там, коли вона ще називалася антитерористичною операцією. У 2015-му Сергій Годлевський пішов на фронт добровольцем. Тоді був в окопах на Донеччині, і тепер, у 2023 році, – знову на тій стороні, і все ще зі зброєю. Як воюється чоловікові, який працював у владі, був помічником нардепа, є професійним істориком, краєзнавцем, який годинами може розповідати про рідні Галичани та Лобачівку на Горохівщині, свій рід і тенденції розвитку українства?

«Ті, хто є ворогом українському, викрили себе й перейшли до окупантів»

– Сергію, як Вам ведеться на війні?

– Я там, де маю бути, на своєму місці. Звичайно, я ненавиджу цю війну, але я дуже погано почувався б, якби жив як цивільний. Я є воїн. Мої предки (а я досліджував свій рід до XV століття) теж були воїнами. У мої 55 років Бог дав мені певну фору: після демобілізації й аж до 24 лютого я підтримував хорошу фізичну форму (бігав, займався спортом), тож фізичні випробування мені не страшні. У перший день повномасштабного вторгнення я був у військкоматі, а 25 лютого – на кордоні з білоруссю у прикордонній службі, де ми чекали «походу» ворога. Через деякий час там сформували ПКШР – прикордонну комендатуру швидкого реагування. Звичайно, я знав, що наш підрозділ воюватиме на Сході. Тепер ми з побратимами виконуємо бойові завдання в районі Авдіївки.

 2015-му, коли воював на Сході, при спілкуванні з місцевими тебе ставили в такі обставини, що ти мусив врешті-решт почати пояснювати необхідне «абщєдаступним язиком». Сьогодні ж ситуація кардинально змінилася: з тобою стараються розмовляти українською!

– Порівнюються ваші 2015 рік на Донеччині і нинішній?

– Різниця дуже відчутна! У 2015-му, коли воював на Сході, при спілкуванні з місцевими тебе ставили в такі обставини, що ти мусив врешті-решт почати пояснювати необхідне «абщєдаступним язиком». Сьогодні ж ситуація кардинально змінилася: з тобою стараються розмовляти українською! Якщо раніше можна було почути: «Рєбята, ухадітє. Ета наша зємля – ми самі разбєрьомся», – то тепер такого не почуєш: там оцінили належно «защіту путіна» та вагу і міць ЗСУ... На моє переконання, те, що відбулося, зекономило нам десь 200 років, впродовж яких ми мали би пояснювати тамтешньому населенню про УПА, січових стрільців, Акт Незалежності України в 1941 році й інше. Відбулася хімічна реакція на реактив: ті, хто є ворогом українському, викрили себе й перейшли до окупантів.

– Плюси у війни є, хай це цинічно лунає?

– В історика Ярослава Грицака є публічна лекція «Війна як катастрофа і війна як нагода» – ми справді, хоч це і неприємно звучить, отримали нагоду. Це і шанс привести до влади справжніх державників, і можливість вичистити негідників із судової гілки, з владної, які були князями на своїх територіях, а зараз поховалися. (Вони з’являться, коли ми будемо виходити на кордони: показово приїдуть у бронежилетах, з гумдопомогою і будуть казати, що вони завжди тут були і любили Україну. Їх потрібно буде вчасно сфотографувати у потрібних ракурсах. Як і запам’ятати тих, які готові йти воювати, але другий рік війни все ще чекають повістку). Війна як нагода. Я оптиміст, тому вірю, що на важливих державних місцях опиняться нормальні проукраїнські представники нового покоління. Спостерігаю, що подібний процес відбувається і в армії: на війні, в поті, крові, в житті і смерті народжуються нові полководці... Приємно, що громадянське суспільство міцніє. Все більше помітна його впливовість. Наприклад, скасували виділення 30 мільйонів на непотрібний серіал, інше. Хоча як історик скажу, що завжди були воїни, борці та кріпаки. Найбільший реєстр козаків у той час, як населення України становило до 8–9 мільйонів, був усього 60 тисяч. Не всі хотіли бути козаками, воїнами – багато хто був кріпаком, і їм так було добре.

– Є військові, які приходять на ротацію чи привозять поранених і жахаються тим, що тут люди ходять у бари, відпочивають, – вони питають: «Що у вас там робиться?!». А ви, Сергію, як сприймаєте життя тут?

– Щодо гулянь є два боки медалі: одна справа – сходити на каву або на концерт, а інша – влаштовувати гульбища з морем алкоголю, фото тіл на фоні шашликів... Звичайно, якщо є вибір – засадити нову клумбу чи полетить дрон на москву, то однозначно я би обрав дрон! Але не все так однозначно: повинно бути життя, школи й садки мають працювати, треба стежити за дорогами, за чистотою в містах і селах. Тим ми і відрізняємося від росіян, що ми – цивілізовані люди. Що хоче наш ворог? Шокувати нас: убивають, стріляють ракетами по будинках – щоб ми сиділи по підвалах, немиті, небриті й налякані. Але те ж місцеве самоврядування не має бути загнаним у підвал. Має діяти! І молодята мають одружуватися! Для того ж ми і воюємо, щоб життя було. А якщо вже так є, що хтось через ту війну в жалобі, а поруч має бути весілля, то нагадаю давній український звичай. Колись, якщо в одній родині хтось помирав, а в іншій планували весілля, то наречені приходили до тих односельчан за дозволом – та казали десь таке: «Через два дні ми хотіли би одружитися, чи ви дозволите весілля?». У 99 % випадків ті, хто був у скорботі, погоджувалися. Але ось таке звертання за дозволом – то був вияв великої поваги до тих, хто переживав біду. Це дуже хороша система толерації. І тепер, коли везуть воїнів на щиті, певно ж, десь якась пара одружується. І це нормально, головне – щоб не було отого кітчу на десятки тисяч гривень.

«Мріяв у юності бути військовим, а вивчаю цю справу аж тепер»

– На початку повномасштабної війни ви почали вести «Окопний зошит». Продовжуєте?

– Так! Почав його тут, на Поліссі. Під час тривог ми мали чергувати в окопах і сиділи там довго – от тоді я і почав його писати. А як перевели на Донеччину, то  навіть листок паперу не брав із собою. Та трапився момент, і я знайшов картонку в ящику з-під набоїв та продовжив писати далі. Тобто на зошит він мало схожий, доволі пошарпаний... Зараз перейшов на оповідання, взявся за мозаїку портретів. Я ж зустрічаю на передовій дуже різних людей, але всіх об’єднує те, що вони – воїни. Армія – зріз нашого суспільства: вчителі, лікарі, комп’ютерники, селяни. Є інтелектуали, естети, мандрівники, які пів світу об’їздили, а є звичайнісінькі, без особливостей, – і на них усіх тримається наш світ!

– Тяжко довго не бачитися із сім’єю, родиною? Тут у вас двоє синів.

– Я сумую за своєю сім’єю, але ні про що не шкодую, бо я – воїн. Це вимушені обставини, я виконую свою роботу, і не тільки я. Я не поїхав найманцем кудись заробляти гроші – я на своїй землі. І захищаю її заради своїх дітей, усіх українців.

– Страшно там?

– Було кілька моментів під час обстрілів... Але то не звичайний страх – то ситуація, коли є лиш надія на Бога. От є позиція, бліндаж – ти виходиш по воду і по щось вертаєшся, бо забувся, а в цей момент у місце, де ти щойно стояв, прилітає. Тож – надія на Бога. І ще є одна річ: на цій війні, хоч я невеликий командир, але у мене є підлеглі, молодші хлопці, які дивляться на мене, як на батька. Це приємно і це зобов’язує триматися на рівні.

Армія – зріз нашого суспільства: вчителі, лікарі, комп’ютерники, селяни. Є інтелектуали, естети, мандрівники, які пів світу об’їздили, а є звичайнісінькі, без особливостей, – і на них усіх тримається наш світ!

– Думали, чим займетеся після війни?

– У перші пів року з початком повномасштабного вторгнення я постійно про це думав. Зараз це зникло. Я дуже хотів би помилитися, та думаю, що війна закінчиться нескоро. росіяни загнані в глухий кут, але мають ще великі ресурси для бойових дій, у них успішно працює пропаганда і їм допомагають певні суб’єкти у світі. Тому зараз я займаюся захистом своєї держави. Але і далі хотів би бути разом з армією, бо вона потребує й певного ідеологічного наповнення!... До речі, юнаком я мріяв бути десантником! Оскільки погано бачив, то роздобув таблицю для перевірки зору і вивчив усі літери, але на обласній комісії мене викрили, і я не вступив туди, куди хотів. Але от, бачите, вже у зрілому віці став військовим, офіцером і безпосередньо, в пришвидшеному режимі, вивчаю сектори, особливості обстрілів – все те, що вчив би місяцями в училищі.

– Там, під обстрілами, у вас буває відчуття радості?

– Це відчуття мені дає спілкування з побратимами, з однодумцями. Радію і від усвідомлення, що там, де ми, – наша українська армія надзвичайна! Ми поламали всі стереотипи, всі розрахунки цивілізованих держав. Вони давали нам по-різному – два тижні, кілька місяців – а вийшло зовсім не так. І далі ми робимо те, що можемо й уміємо! Другий привід для радості – наші волонтери. Українське волонтерство – це феноменальне явище. До слова, зараз, під час ротації, мені передали автомобіль від імені Луцької міськради як колишньому працівникові. І то дуже потрібна річ для нас! Необхідним на фронті, скажу за свій підрозділ, ми забезпечені. Але держава державою, та без волонтерства – ніяк. Тут дуже багато моментів. Та навіть те, що в кожному бліндажі у кожного з нас є по кілька дитячих малюнків, – це так важливо! Низький уклін усім волонтерам!

– Які вони – звуки-запахи фронту і тилу?

– Ти стежиш за будь-яким об’єктом у небі, за виходом і приходом (звук вильоту й прильоту снаряда). Починаєш розрізняти калібри, з чого летить. Тут удома, почувши на вулиці звук, як лопнув машинний скат, то в останню мить втримався, щоб не впасти на землю... Як поїхав до мами на Горохівщину, то так вразив запах рідних трав, колосся... Хоч північний Донбас дуже красивий з його пагорбами-горами, але краще тут. Донецький полин і той пахне інакше, аніж волинський. А наш смак води! Багато хто його недооцінює – яка ж вона смачна! 

«Як облаштовую десь там свою нірку, – каже Сергій Годлевський, – то завжди кладу дорогі мені «похідну» ікону, Святе Письмо та «Окопний зошит».

«Як облаштовую десь там свою нірку, – каже Сергій Годлевський, – то завжди кладу дорогі мені «похідну» ікону, Святе Письмо та «Окопний зошит».

 

Читайте також:Воїн з Волині Сергій Годлевський показав, як воно в Авдіївці

Реклама Google

Telegram Channel