«А що сталося з дівчинкою?»
Ви помітили на світлині два стерв’ятники? Фото, яке принесло славу і ганьбу
Кевін Картер отримав Пулітцерівську премію за фотографію «Голод у Судані», зроблену на початку весни 1993 року
Цього дня Картер спеціально прилетів у Судан знімати сцени голоду в маленькому селі. Втомившись фіксувати померлих від голоду людей, він вийшов із села в поросле кущами поле і несподівано почув тихий плач. Оглянувшись, він побачив маленьку дівчинку, яка лежала на землі, і вочевидь помирала з голоду. Він хотів сфотографувати її, але несподівано в кількох метрах приземлився стерв’ятник.
Дуже обережно, намагаючись не злякати птаха, Кевін вибрав найкращий ракурс і зробив фотознімок. Після цього він почекав ще хвилин двадцять, сподіваючись, що птах розпрямить крила і надасть йому можливість зробити кадр іще кращим. Але птах не ворушився, і врешті-решт фотокор не витримав і відігнав його. Тим часом дівчинка, мабуть, набралася сил і пішла, точніше сказати – поповзла далі. А Кевін сів біля дерева і заплакав. Йому раптом жахливо захотілося обійняти свою дочку…
Через день він повернувся в Йоганнесбург (ПАР). У цей час голод у Судані був модною темою, і «Нью-Йорк Таймс» відразу ж купив його фотографію. 26 березня 1993 року вона була опублікована. Що тут почалося! Фотографія відразу ж стала символом тяжкого становища в Африці, а Кевін Картер став знаменитістю. Це була перемога! Але справжня перемога прийшла пізніше, 23 травня 1994 року, коли Картер отримав престижну Пулітцерівську премію.
Людина спокійно налаштовувала свій об’єктив, щоб зняти муки маленької дівчинки, – писав журнал «Тайм», – все одно, що хижак, ще один стерв’ятник.
І лише одне затьмарювало радість. Спочатку тихо, потім усе голосніше і голосніше стали звучати запитання: «А що сталося з дівчинкою?», «Чому він не допоміг їй?». Газети більше не називали його «геніальним фотографом». «Людина спокійно налаштовувала свій об’єктив, щоб зняти муки маленької дівчинки, – писав журнал «Тайм», – все одно, що хижак, ще один стерв’ятник».
Пізніше Картер казав друзям, що шкодує про те, що не допоміг дівчинці: адже поруч був табір Організації Об’єднаних Націй, де голодуючим надавали допомогу. Але було вже надто пізно.
Він впадає у глибоку депресію. Це тут же позначається на його роботі: поспішаючи на важливу зустріч, він спізнюється на літак, потім втрачає зняті плівки…
Останнього ранку свого життя – 27 липня, через два місяці після отримання Пулітцерівської премії, – 33-літній Кевін був у прекрасному настрої. Провалявшись у ліжку до обіду, він пішов у редакцію місцевої газети, поспілкувався з колишніми колегами. Потім зайшов до вдови свого близького друга, вбитого кілька місяців тому. Близько 9-ї години вечора Картер під’їхав до невеликої річки, за допомогою садового шланга з’єднав вихлопну трубу із салоном, увімкнув музику, завів машину і… заснув.
У передсмертній записці Кевін Картер писав: «Я втомився… без телефону… без грошей на квартплату… на дітей… на повернення боргу… гроші!!! Мене переслідують спогади про вбивства і трупи, злість і біль… про голодних або поранених дітей».
Михайло ЛУКІН.
Читайте також: «У волинянки в один день зацвіло... 25 кактусів! (Оновлено)».
