Давні світлини, які опублікував історик, теж розповідають про тогочасні традиції.
Віктор Крамар із Луцька дослідив 10 поколінь свого роду!
Щоправда, Віктор Володимирович зауважує: «Заповіту батька, який націлював берегти усі родинні зв’язки, не дають зараз дотримуватися росіяни». Однак, попри перешкоди, чоловік зумів під час війни опублікувати книгу, якою має надію заохотити до подібних пошуків й інших людей
«Признавайтеся, не цурайтеся...»
«Підтримуйте одне одного, тримайтеся свого роду, родичайтеся між собою та з усіма рідними, любіть одне одного. Як і я, не тримайте зла ні на кого. Живіть чесно. Признавайтеся і до дальших родичів, познаходьте телефони, адреси нащадків аж до троюрідних. Час від часу при нагоді зустрічайтеся, признавайтеся, вітайтеся з ними...» – такі слова почув ще мирного 2012 року від 96-літнього батька Володимира Петровича його син Віктор Крамар. У той час він і подумати не міг, що знову настануть такі часи, коли дотримуватися заповіту буде неймовірно складно. Трапиться непередбачуване: з нападом росії на Україну в 2014 році рідний брат із сім’єю, який мешкав у Макіївці на Донеччині, опиниться на окупованій території. Пан Віктор навіть не зміг провести його в останню путь. А вже під час повномасштабної війни племінника разом із дружиною та донечкою (представницею десятого коліна роду Крамарів), росіяни насильно вивезли з Донеччини у Красноярський край.
Історик, освітянин Віктор Крамар, оповідаючи це, тримає в руках свою новеньку книгу, яку назвав «Пам’ять роду: копіюватські Крамари XVIII–XXI ст. Предки і нащадки». У рідному селі Копіювата, що на Черкащині, автор презентував її на акції, приуроченій до збору коштів для ЗСУ. Й це дуже символічно, бо, зауважує, доля людини невіддільна від долі її України. Відстежив це на прикладі своїх предків та сучасників.
«Мій дід був із наймитів і вибився аж до власника ательє, яке мав у центрі Києва біля Бесарабки. Та мусив утікати, залишивши все, аби не загинути через обстріли й переслідування армією росіянина Муравйова (Тоді ж і цивільних вбивали за те, що навіть вишиванку носили)... Четверо
з мого роду були репресовані під час колективізації. Троє загинули в сибірських концтаборах, а один відсидів 10 років і повернувся. Один із нащадків уже в часи Незалежності писав листи в різні інстанції із запитаннями: «Де мій батько? За що його вислали? Де він похований?». Але відповіді не отримав. А це були прості господарі, працьовиті люди... У селі під час Голодомору загинуло 800 осіб, серед них – і представники нашого роду... Був і такий факт, що мати змінила синові прізвище Крамар на інше, щоб він мав майбутнє, яке перекреслило заслання в Сибір його родича. Отже, у цій книзі – вся доля України показана через наш рід».
Коли справжнє диво – ...підпис діда, якого ніколи не бачив
Віктору Крамару зараз 79 літ. Розповідає, що дослідити історію родини мріяв зі студентської пори, а знайшов час аж на пенсії. Зауважує, що молодість навдивовижу безпечна і неуважна до предків. Та розповідає, що його дослідження – то дуже кропітка праця: збирав документ до документа, тижнями перебираючи стоси паперів в архівах Києва, Вінниці, Черкас... Спершу взявся за книгу про рідне село – готував її близько десяти років, одночасно поповнював і теку «Мій рід».
Мій дід був із наймитів і вибився аж до власника ательє, яке мав у центрі Києва біля Бесарабки. Та мусив утікати, залишивши все, аби не загинути через обстріли й переслідування армією росіянина Муравйова (Тоді ж і цивільних вбивали за те, що навіть вишиванку носили)...
«Одного разу відбулося справжнє диво: тільки-но відкрив товсту папку з паперами, у якій надіявся хоч щось знайти, – так і завмер! О, Господи! Перший же документ – за підписом мого діда – Петра! Він був членом комнезаму... Мені не довелося його побачити живим, а от як він підписувався – побачив», – знову переживає ту радісну мить Віктор Володимирович.
Папір із підписом, а також витяги зі списку платників податків села Копіювата за 1918 рік, документи з господарських книг сільрад, райвіськкоматів, рацсів, витяги зі сповідального розпису церкви, фото, тогочасні й нові, дослідник опублікував повністю або частково у своїй книзі, надавши прекрасну можливість односельчанам і собі читати про своїх предків. (Один чоловік завдяки праці Віктора Крамара з’ясував, що він походить з дворянського роду).
У вступі пан Віктор пише таке: «Здавна було заведено, що кожна родина має обов’язково зберегти пам’ять про свій рід поіменно аж до сьомого покоління. Приклад цього для всіх нас дає Біблія... Отож назвемо ці сім колін роду: перше коліно – це я, мої брати і сестри; друге – батько і мати; третє – два дідусі і дві бабусі; четверте – чотири прадіди і стільки ж прабабусь; п’яте – вісім прадідів і стільки ж прабабусь; шосте – по 16; у сьомому коліні нараховуємо 32 пращури і стільки ж пращурок... Був би радий, якби ця книга пробудила у читачів інтерес до пошуку свого родоводу...». Не випадково, зауважує, в усі часи зайди разом із храмами знищували стародруки, літописи, палили церковні метричні книги, документи з рацсів – ховаючи злочини голодоморів, репресій, розстрілів, одночасно нищили нашу історичну пам’ять.
Наостанок зустрічі Віктор Крамар зауважує, що й далі тримає руку на пульсі свого роду, – пише листи родичам. Не електронні, а паперові. У них розпитує про здоров’я, життя-буття і, звичайно, про поповнення в родині.
Довідка «Газети «Волинь»:
Віктор Крамар народився в селянській родині у Копіюватій на Черкащині. Освіту здобував на Волині, у Луцькому педінституті імені Лесі Українки, служив в армії, працював учителем історії на Любомльщині, а за деякий час – і директором школи №15 в обласному центрі. Був депутатом районних рад, нагороджений медалями. Виховав із дружиною двох дітей: син Юрій Крамар став доктором історичних наук, професором ВНУ імені Лесі Українки, донька Наталія – доктор філософії у Франції.
