«Ти замолоденька для мене», – резюмував Генріх.
Ремарк мав рацію. Історія на вечір
Інколи піти від когось – це більше, ніж роками існувати під одним дахом, спати під однією ковдрою, пити каву з однієї чашки. Доля не має випадкових зустрічей, стосунків і справ, ця пані химерна і розумом незбагненна
Колись Уляна хотіла саме такого – зрілого, рівного за інтелектом, витривалого у стосунках. Проте вона й гадки не мала, що саме такими деякі – особливі – мужчини бувають… під шістдесят.
Вони познайомились наприкінці літа. Випадково, на Поліссі. Вона запізнилась на потяг із Ковеля, добиралась автостопом по трасі Варшава – Київ. Стояла на зупинці, обіч дерев’яної лавки, зарослої полином. Сонце пекло, випалюючи добіла пофарбоване в рудий колір жіноче волосся. Йой, таки жінки, бо сорокарічної, сивокосої, хоча на вигляд її сприймали за дівчину до тридцяти. Уляна дістала з наплічника роман Ремарка, щоб не марнувати часу. Коли вдалині блиснула цятка авто, підняла руку. Зупинилось «БМВ», за кермом – поважний пан із пильним поглядом і абсолютно лисою головою. «Напевно, приховав сивину відсутністю волосся», – жартувала подумки.
Науковець Генріх їхав у Київ, де працював. Дорогою Уляна розповідала йому про волинські реалії «ламаною» англійською, такою ж російською та польською. Він лише слухав, а на прощання простягнув візитну картку: «Задзвони, руда читачко».
Владнавши у столиці заплановані справи, Уляна надіслала Генріху електронний лист вдячності, адже завдяки йому, вправному водієві, навіть перегнала потяг, на який спізнилась у Ковелі.
Якщо такий реалізований, тоді навіщо тобі ще хтось чи щось?» – трохи розгублено запитала Уляна. «Щоб відчувати себе мужчиною якомога довше… А для цього мені потрібна жінка», – якось печально відповів Генріх.
Вдруге вони зустрілися лише у жовтні в Ботанічному саду. Пили каву з автомата, сидячи на підмерзлій лавці. Знову говорила лише вона, а Генріх мовчки спостерігав за її губами, час від часу, мов хірург скальпелем, водив поглядом то по її талії, то ковзав нижче... Втомившись від такого препарування очами та від власної балаканини, попрощалась. Генріх провів її до метро «Університет», мовчки простягнув жетон на проїзд. «Дякую, сама маю такий дрібний посаг», – засміялась. Втретє вона побачила Генріха на Волині, мало не під своїми вікнами. Якось, через мобільну геолокацію, він вирахував її адресу. «Виходь на чай, руда читачко», – коротко запросив іноземець.
Чай був із млинцями, а перший спільний вечір – грудкою. Контакт між Інь і Янь ніяк не налагоджувався. «Ти замолоденька для мене», – резюмував Генріх, зізнаючись, що долає вже шостий десяток років, у «посагу» має двоє дітей і троє внуків, а також смерть дружини. Він був професором, науково упевненим, що усього досяг, усе має, усе пережив. «Якщо такий реалізований, тоді навіщо тобі ще хтось чи щось?» – трохи розгублено запитала Уляна. «Щоб відчувати себе мужчиною якомога довше… А для цього мені потрібна жінка», – якось печально відповів Генріх.
Вони зустрічались протягом року майже кожних вихідних, на які професор їздив у свою країну автострадою Київ – Варшава. Вона насолоджувалась його інтелектом, атлетичним тілом та вмінням мовчати й слухати, аж поки не зрозуміла різницю між поняттями бути жінкою і стати жінкою, тобто дружиною. Насправді Генріх хотів із понеділка по п’ятницю бути сам на сам із собою, а тільки у вільні від інтелектуальної праці дні, суботу й неділю, підтверджувати свою приналежність до статі мужчин. «Для цього чоловікові потрібна будь-яка жінка, не обов’язково молодша на двадцять років іноземка», – резюмувала їхні стосунки Уляна. І прогнала мудрагеля з хати, видалила його номер з телефону, щиро намагалася забути. Хоч його запах, що наче кликав до материнства, ще довго її переслідував.
Минуло кілька років. росія напала на Україну і погрожувала вторгненням у батьківщину Генріха – Польщу. В український прокат виходив фільм «На Західному фронті без змін» за однойменним романом Ремарка. Уляна їхала на прем’єрний показ у Києві, знову запізнилась на потяг, знову «голосувала» на зупинці-лавці посеред корчів полину. Спекотний серпневий вітерець приніс пахощі спогадів, солодких, гірких і солоних.
А Ремарк мав рацію: «Намагатися забути когось – значить весь час про нього пам’ятати».
м. Луцьк.
Еріх Марія РЕМАРК (1898 – 1970), видатний німецький письменник XX століття, про любов:
«Жінка від кохання розумнішає, а чоловік втрачає голову».
«Любов – чудова річ. Але вона псує характер».
«Любов не терпить пояснень. Їй потрібні вчинки».
«Жодна людина не може стати більш чужою, ніж та, кого ти в минулому любив».
«Жінок треба або обожнювати, або залишати. Третього не дано».
