Перша зустріч у притулку для бездомних. «Всі ці роки я вірила, що мама жива», – каже дочка Яна.
«Екстрасенс сказала: «Ваша мама жива. Шукайте»
Дочка знайшла безвісти зниклу матір через 21 рік
Понад двадцять літ тому Тетяна Присяжна з Полтавщини вийшла з дому і не повернулася. Рідні довго її розшукували: телефонували до знайомих, зверталися в поліцію, на телепрограми й навіть до екстрасенсів. Але знайти жінку все не вдавалося. «Йшли роки, всі навколо думали, що мама померла, – каже дочка Тетяни Яна. – Я й гадки не мала, що з нею і де вона. Але вірила, що вона жива». А нещодавно Яні зателефонували із сільради. Виявилося, до них надійшов запит з Одеської області. Там волонтери прихистили жебрачку, яку разом з іншими бездомними підгодовували на залізничному вокзалі. Літня жінка назвала своє прізвище та місце, де раніше проживала. Як з’ясувалося, вона є саме тією безвісти зниклою мамою Яни
Покинула дім після сімейної сварки
– Тетяну Присяжну ми помітили біля залізничного вокзалу в Одесі, – розповідає волонтер і голова громадської організації «Нове життя» Федір Герасимов. – Наша мобільна бригада там регулярно годує бездомних, і Тетяна була серед них. Нас здивувала її грамотна мова, інтелігентність. Коли взимку потрапила до нашого пункту обігріву, ми дізналися про неї більше. Виявилося, жінка понад двадцять років живе на вулиці. З якої причини залишилася без даху над головою, спочатку не розповідала. Це ми з’ясували пізніше, коли стали допомагати їй відновити документи. Зробили за допомогою журналістів відповідні запити, й інформація дійшла до села, де раніше жила Тетяна. А потім і до її родичів.
Після дзвінка в сільраду донька відправила волонтерам фотографію мами і обережно запитала: «Чи була у вас ця жінка? Чи жива вона?». Коли почула, що так, почала плакати: «Це моя мама! Ми шукаємо її вже 21 рік!». І розповіла, що у жінки, виявляється, є п’ятеро дітей: син і чотири дочки. Але після сварки з сином мама зникла, і з того часу де тільки вони її не шукали.
Декілька разів приїжджала в рідне село. Приходила на свою вулицю, спостерігала за будинком. Бачила здалеку, що діти живі й здорові, – і їхала назад, тому що її місце, як вважала, на вулиці…
– Я пішла з дому після сімейного скандалу, – скаже згодом Тетяна Присяжна. – Діти вже були дорослими. Син Вадим отримав важкий опік руки, і лікарі наполягали на ампутації. Але ми боролися за цю руку як могли. Лікування було настільки дорогим, що мені довелося продати майже все, що було. А потім ця сварка… Боляче й соромно про це говорити. Вадим повівся грубо, ми наговорили одне одному багато неприємних речей… Я образилася, встала й пішла.
Мати покинула дім, не взявши із собою жодних речей. Навдягалася, як капустина, дійшла до вокзалу, сіла на перший-ліпший дизель і приїхала до Одеси. Біль і образа буквально з’їдали жінку зсередини. Потім тисячу разів шкодувала про свій вчинок, але було, як їй здавалося, вже запізно.
«Дуже боялася, щоб не сказали, що йде брудна смердюча бомжиха»
Потім – життя в підземному переході, жебрацтво та напад. Тетяна працювала на ромів. Коли зважилася від них втекти, на неї напали, сильно побили й пограбували. Після побиття жінка частково втратила пам’ять і довгий час не могла згадати, хто вона і звідки.
– Чому я одразу не повернулася додому? Спочатку через гординю, – каже жінка. – Я очікувала, що діти почнуть мене шукати, вмовлятимуть повернутися. Але минув тиждень, другий, ніхто не приїжджав. Вирішила, що навіть не шукали. Ось так і залишилася на вулиці. Йти було нікуди, грошей не було. Тому жила то в переході, то на парковці, то на вокзалі. Життя бездомних – зовсім інший світ. Але до нього теж можна звикнути. У мене вийшло не відразу. Але згодом вдавалося заробити собі на хліб і навіть на книги.
– Книги?!
– Так. Я постійно купувала книги в однієї людини в переході. З дитинства люблю читати. Без даху над головою прожити можу, а ось без книг точно не виживу. Потім чоловікові, в якого постійно їх купувала, стало мене шкода, і він запропонував просто брати книги на прочитання і платити за це гривню. Я була йому дуже вдячна. Як і дівчаткам, які працювали на вокзалі й взимку дозволяли ночувати в кімнаті відпочинку. Там я могла помитися, попрати речі. За це потрібно було платити певну суму, яку спеціально збирала до зими. А влітку їздила купатися на річку. Завжди за цим стежила – дуже боялася, щоб ніхто не сказав, що йде брудна смердюча бомжиха.
Поступово у Тетяни відновилася пам’ять. Однак повернутися додому вона не наважувалася. Не уявляла, як з’явиться перед дітьми після всього, що трапилось. До речі, декілька разів приїжджала в рідне село. Приходила на свою вулицю, спостерігала за будинком. Бачила здалеку, що діти живі й здорові, – і їхала назад, тому що її місце, як вважала, на вулиці… Була впевнена, що дітям не потрібна і що маму, яка стільки років бомжувала, вони точно не захочуть прийняти.
«У мене язик не повертався сказати, що вона померла»
Зустріч Тетяни з дочкою нікого не могла залишити байдужим. Плакали і вони, і присутні при цьому журналісти. Яна
відразу кинулася до матері. Кореспонденти дали їм кілька годин на те, щоб побули тільки вдвох. Вони довго розмовляли, фактично знайомилися заново.
– Ми вірили. У мене язик не повертався сказати, що мама померла, – голос Яни тремтів. – У той час не було блогерів, не настільки було розвинене телебачення. Якби це сталося два-три роки тому, я б підняла такий галас… Але тоді мені було 18, і я не знала, що ще можна зробити. Кілька разів писала на «Жди мене», але не отримувала відповіді. Адже тоді не було навіть мобільних телефонів… Я переконувала себе в тому, що мама жива. Кожен раз у будь-якій ситуації говорила собі: а мама зробила б так, мама сказала б так… За словами Яни, ні вона, ні інші діти Тетяни не ображаються через її втечу: «Що було, то було. Це тепер не важливо. Головне те, що мама з нами».
Джерело: fakty.ua.
Катерина КОПАНЄВА.
