У волинського подружжя – 7 дітей і 27 онуків!
Два серця зустрілись – а їхнє кохання подарувало вже стільки сердець!
У подружжя Лідії та Івана Смітюхів із села Боровне Камінь-Каширського району на Волині – семеро дітей, 27 онуків. «Я щаслива, що народилася у такій сім’ї – в люблячих і добрих батьків», – каже наймолодша донька Оксана. І ці слова, впевнена дівчина, можуть повторити кожен її брат та сестра.
«Гарний знімок, на якому така велика родина. Але який то нелегкий труд — виростити семеро дітей!»
Наше знайомство з Лідією Миколаївною та Іваном Миколайовичем Смітюхами і їхньою наймолодшою донькою
Оксаною, котра живе ще в батьківській оселі, почалося зі світлини, яка на видному місці в одній із кімнат просторого будинку.
– То ми дочку Ірину заміж віддавали в липні цього року, – розповідає багатодітна мати. – Уже шестеро наших дітей мають свої сім’ї. Два сини – Вадим і Саша – побудувалися по сусідству з нами, а Юля, Оля, Іра й Сергій пороз’їжджалися з рідного села.
Оксана, котра була присутня при нашій розмові, на моє зацікавлення, що б хотіла сказати про своїх маму й тата, говорить:
– Я щаслива, що народилася у такій сім’ї – в люблячих і добрих батьків. Переконана, що такої ж думки мої сестри й брати. Мама наша дуже працьовита, все їй треба встигнути. Якщо до лісу йдемо, то вона має найбільше ягід, грибів назбирати. Тато ніколи не сидить без діла. І хазяйство запорає, і в поле, як треба, поїде. А головне – те, з якою теплотою вони ставляться одне до одного й бережуть свою любов, даровану Богом. Гарний знімок, на якому така велика родина. Але який то нелегкий труд – виростити семеро дітей! Ми, дочки й сини, вдячні батькам за їхню турботу. За те, що привели нас до Бога. Змалку я ходила на зібрання в Дім молитви. А от коли мені виповнилося вісімнадцять, то у мене був вибір – могла стати православною. Але на той час я вже твердо вирішила, що хочу служити Богу якраз у Церкві християн віри євангельської, в яку колись мене привели мама й тато, й прийняла хрещення…
Це зараз, коли дочки й сини повилітали з батьківського гніздечка, у хаті Смітюхів тихо, «аж незвично». Як тут колись було гамірно, тепер тільки згадують, зібравшись великою родиною – уже із зятями, невістками. І, звичайно, онуками, яких у бабусі й дідуся – 27, ще одне дитя – «у дорозі» (дівчинку чекає донька Ірина). Цьогорічної весни такою нагодою було 66-ліття тата.
Ось така сьогодні родина Смітюхів, коли зберуться батьки, їхні доньки й сини, зяті й невістки та 27 онуків.
«Побачив чорняву дівчину, подумав: «Яка симпатична», – й гадки не маючи, що то буде моя дружина»
Іван Смітюх – боровенський. Лідія Миколаївна – із сусідньої Житнівки. Перший раз він побачив її ще за декілька років до того, як почали зустрічатися й побралися.
– Це було в кінці 1970-х, – пригадує чоловік. – Я вже в армії встиг відслужити, по «сезонах» поїздити, грошей заробити й машину купити (то були «жигулі», ще перша модель, але в час дефіциту радів і цьому). Якогось дня їхав у Житнівку.
Обіч дороги побачив чорняву дівчину, яка йшла навпроти. Подумав: «Яка симпатична», – й гадки не маючи, що то буде моя дружина.
Одне слово, кинув погляд і поїхав далі. Але, видно, вже все йшло до того, аби вони познайомилися. Ось як про це розповідає Лідія Миколаївна:
Ми роботу не ділимо на чоловічу й жіночу.
– Я працювала у Камені-Каширському – в їдальні ПМК-70. Уранці прийшла зі своєї Житнівки у Боровне, аби звідти автобусом добратися до райцентру. Рейс же, на який так поспішала, чомусь відмінили. А це ж андропівський час – старші люди пам’ятають, що з дисципліною тоді дуже строго було – за запізнення могли й покарати. Тож коли хлопець на «жигулях» зупинився й запропонував підвезти, не вагаючись, погодилася.
Це й був Іван Смітюх, який у своїй пасажирці впізнав дівчину, на яку звернув колись увагу, їдучи в Житнівку, і зрадів, подумавши, що, мабуть-таки, невипадкова зустріч. Наближався той час, коли Він і Вона стануть парою. Хоч, виявляється, дівчина за іншого вже збиралася виходити заміж.
– Справа в тому, що в 1982-му мало бути весілля, – каже Лідія Миколаївна. – Покликав мене за дружину хлопець, який працював у РЕСі у Камені-Каширському. Але якось було весілля в родичів у Житнівці, в людей віруючих – п’ятидесятників, на яке й мене запросили. Після цього мої плани помінялися. Я в дитинстві трохи ходила на зібрання з бабою й дідом. Чула Слово Боже. А як на тому весіллі побула, то подумала: «Якщо зараз не піду в Дім молитви, то мені призову Божого до покаяння більш не буде». Коли ж вирішила прийняти віру християн віри євангельської, то сказала про це хлопцеві, з яким ми мали одружуватися. Наречений нібито й не був проти. Але коли дізнався про мою умову, щоб і він прийняв цю віру (аби не сталося, що після весілля чоловік, як це буває, не пускає дружину в Дім молитви), то він не пристав на мою пропозицію. Так і розсталися…
Зате тепер вони були разом на зібраннях із Іваном Смітюхом, який освідчився їй, запропонував руку й серце, і вона відповіла взаємністю. 19 листопада 1983-го було їхнє весілля.
«Ну що ти її скрізь із собою возиш?»
У хаті батьків Івана Миколайовича починалося сімейне життя молодої родини.
– Я дуже хотів у місто перебратися – Ковель чи Камінь-Каширський, – вертається спогадом у ті літа Іван Миколайович. – Усе агітував Ліду купити десь будиночок. І ми шукали підходящий варіант, та якось не складалося.
А в нас уже троє дітей: за сім років, поки жили в моїх батьків, народилися старші дочки Юля, Іра, Оля. «Давай, – говорила дружина, – щось робити, бо ж уже тісно в кімнаті, яку нам виділили, – нема де спати» (в батьківській оселі було ще три мої сестри незаміжні). І закінчилося тим, що ми в Боровному побудувалися. З допомогою мого й Лідиного батьків, які мали хист до будівничої справи, швидко дім звели. Уже тут з’явилися на світ наші молодші діти: Бог дав ще троє синів і доньку.
У 1990 році почали Смітюхи хазяйнувати на своєму обійсті. Коника тримали, а з часом трактор купили й усе, що треба, аби можна було, не позичаючи в когось реманенту, орати й сіяти, збирати врожай. Бо ж дітей треба було ставити на ноги.
– Як ми пішли у свою хату, – каже Іван Миколайович, – то я й корову навчився доїти, щоб не ревла, коли відправлю дружину, наприклад, у пологовий будинок (при батьках простіше було – мати чи сестри виручали). І зараз, як треба, то беру дійницю – і в хлів.
– Ми роботу не ділимо на чоловічу й жіночу, – це вже Лідія Миколаївна додає до слів чоловіка. – Можу й дров нарубати, і гній із хліва викинути.
«Не треба – я сам», – зазвичай так реагує Іван Миколайович на те, що дружина береться за вилка. Але завжди лунає у відповідь: «Ні, я тобі допоможу».
Від чоловіка почула й таке:
– Нам уже не раз односельчани говорили: «Ну що ти її скрізь із собою возиш?» – коли бачили, що ми з Лідою запрягли коника й їдемо підводою в поле. Може, комусь і дивно, що ми всюди вдвох, а нам так добре. Ми звикли до такої нерозлучності.
…У листопаді цього року мине сорок літ із часу таїнства вінчання. Тоді пастор давав молодятам настанови, серед яких були і такі: любити дружину (чоловіка), слухатися одне одного, вміти прощати. З ними в душі й живуть Смітюхи.
Як сьогодні кажуть, у житті по-різному буває: можуть і посперечатися – не без цього. Але попросять пробачення і в любові та злагоді йдуть далі. Цю життєву мудрість завжди старалися передати й своїм донькам та синам.
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також: «Волинський аграрій Тарас Щерблюк: «Хлопці на передовій знають, скільки хто кому туди дає» (Фото)».
