«Нехай ця гілочка білого жасмину буде тобі весільним подарунком...»
Свідок чужої любові, або Таємниця старих конвертів
Коли померла моя стара тітка Леся (бабусина сестра), ми з братом в дитинстві часто любили грати хованки в її покинутому будинку. Старі меблі, скрипуча підлога, занедбані стіни створювали особливу атмосферу для ігор, іноді здавалося, що це старий будинок із привидами, який жив своїм життям та мав свої таємниці
Якось, ховаючись біля комоду, я помітила заглибину в старій дерев’яній підлозі. Цікавість спонукала просунути руку і надавити на суху дошку, яка під натиском зламалася. Я знайшла скарб. Так, це була дивовижна знахідка. З-під підлоги я дістала металеву шкатулку, розміром із цеглину. Забувши про хованки, 14-річна я пішла досліджувати вміст бабусиної таємниці.
Усамітнившись у саду під старою яблунею, відкрила свою знахідку. Це були листи. Старі жовті конверти, делікатно перев’язані тонкою стрічкою, яка від давності втратила колір і здавалася сірою. Здмухуючи пил, обережно відкрила перший конверт. Привернули увагу гарні каліграфічні літери, написані чорним чорнилом. Швидко пробігла очима по тексту. З кожним прочитаним словом моє серце билося гучніше, а дихання ставало нерівномірним.
Перегорнула сторінку, щоб знайти дату написання. То був 1929 рік, вересень.
Я дістала решту листів. Їх було 18. Розкладаючи всі в хронологічному порядку, відчула себе детективом, який досліджує чиєсь життя, можливо чиїсь таємниці, які мені не варто було знати. Але автора та адресата цих листів уже не було серед живих, тож я дозволила собі бути свідком чужого кохання.
Коли Ти написала, що виходиш заміж, я з полегшенням зітхнув. Не сердься, моя голубко, бо моя любов у цих тюремних стінах не стала меншою ані на граминку...
В одному з конвертів я знайшла маленьку гілочку сухого жасмину. Я впізнала, бо це і мої улюблені квіти, мій улюблений запах. Квітку засушили між сторінками книги, бо мала плоский, майже прозорий вигляд. Я хотіла відчути її аромат, заплющила очі та вдихнула. Але відчула лише запах старої газети, пилу та сухої трави. Жасмином не пахло. Але ці листи! Вони були сповнені коханням, на яке не вплинув ні час, ні простір. То була любовна історія реальних людей, яка читалася, як захоплива книга.
«Люба моя, дорога моєму серцю, Лесю! Я зрадів, як дитина, коли нарешті отримав від Тебе листа. Ти так довго мовчала і тим розбурхала мою уяву, бо мені вже ввижалося найгірше. Ти знаєш, моя люба Лесю, що я бажав би нам кращої долі, я волів би терпіти розлуку з Тобою все своє життя, аби знати, що Ти щаслива. Тож коли Ти написала, що виходиш заміж, я з полегшенням зітхнув. Не сердься, моя голубко, бо моя любов у цих тюремних стінах не стала меншою ані на граминку. Але я розумію, що живим не повернусь на мою Україну, до батьків і до Тебе, моя Лесю. А Ти маєш жити далі і бути щасливою, ростити дітей і бути любимою чоловіком, який буде поруч.
На мої довгі прохання нічний сторож кинув у моє вікно гілочку жасмину, я засушив її в єдиній книзі, яку тут маю і перечитую щодня. Нехай ця гілочка білого жасмину буде Тобі весільним подарунком, сухим, але вічним, як і моє кохання до Тебе...
Назавжди Твій Орест.
Червень 1931».
Я шукала наступний, але цей лист був останнім. Так не мало бути – я плакала, – вони мали б бути разом. Я хотіла знати, я мусила знати… чи забула Вона Його…і чи забув Він Її. Але Ремарк мав рацію: «Намагатися забути когось – значить весь час про нього пам’ятати».
м. Коломия
Івано-Франківської області.
Ірина ДЕРПАК.
Читайте також: Кохання може все: волинян закликають поділитися романтичними історіями.
