Подружжя Мельників хоче, щоб їхнього сина прийняло на вічний спочинок рідне село.
На Волині батьки загиблого воїна зробили на сільському кладовищі поки що символічну могилу, поставили хрест, прапор…
Подружжя Надії й Петра Мельників із села Велика Глуша, що на Любешівщині, живе надією, що тіло їхнього сина Валентина таки буде знайдене – його похоронять з усіма почестями як Героя, котрий віддав життя за Україну, і тоді в них душа заспокоїться
Тепер, коли Валентина нема, батьки, мабуть, не раз прокручують у пам’яті «плівку життя», пригадуючи, яким він ріс, якою «доброю дитиною був». І тоді, як ми зустрілися, то буквально навперебій озвучували ці спогади.
«Син поїхав на Донеччину – працював на шахтах»
– У початкових класах він був відмінником, – каже Петро Петрович. – Потім уже не так вчився, але завжди залишався зразковим учнем. На батьківських зборах нам не доводилося червоніти за нього. І зараз його товариші, з якими ходив до школи, приїжджають до нас зі співчуттям…
– Після школи син вступив до Луцького профтехучилища – обрав спеціальність радіомонтажника, – долучається до розмови Надія Адамівна. – А ще Валентин з дитинства дуже любив військову справу. І коли настав час іти на строкову службу, то сприйняв це як належне кожному хлопцеві. Я йому хороше виряджання зробила. Сказала: «Сину, клич всіх друзів своїх». З такої оказії поїхала у Камінь і найняла естрадний оркестр, щоб молодь повеселилася. Дехто з людей у селі дивувався: «Надю, нащо ти так – аж естраду замовила?». А я їм на це: «Мій син заслужив на такі випровадини».
Батьки ніби відчували, що довгою буде розлука із Валентином. Відслуживши, він вернувся додому, але не затримався тут.
– Усе розпитував нас, куди йому піти, чим зайнятися, – пригадує жінка. – Батько радив йому залишатися вдома, в колгоспі. Але він по-іншому надумав: поїхав на Донеччину – працював на шахтах.
Сестра Надії Адамівни жила в Дзержинську (нині це Торецьк). Туди й подався Валентин Мельник. Трудився, а заодно вчився – перш у технікумі, потім в інституті. Із часом, як мати каже, до погонів дослужився – став командиром гірничо-рятувального загону. Там і одружився з місцевою дівчиною. На весіллі батьки не були, бо в далеку дорогу якось не зібралися. А згодом їздили, щоб із невісткою Ляною познайомитися, онуком і внучкою потішитися. У себе таких дорогих гостей зустрічали.
«Але ж тіло його не знайдене!»
Судячи з почутого, Валентин Мельник – не з тих, хто покидає рідне село й забуває, де пуповина закопана. Він постійно приїжджав до мами і тата. І плани в нього були пов’язані з тим, щоб вернутися на малу батьківщину. Він не раз казав: «Колись я буду жити у Великій Глуші». Як бував удома, то любив до лісу піти, який неподалік від села. Природа поліська його вабила. Коня батькам купив, щоб легше їм було хазяйнувати. Років два тому, коли був у відпустці перед великою війною, то й трактор придбав. А по суті, для себе – з думкою про той час, як сам працюватиме на землі, бо ж батьки вже в поважних літах. Говорив: «Тату, ти роби своєчасно техогляд, щоб все було в порядку, як я приїду».
А війна, виявляється, почалася для Валентина Мельника ще в 2014 році. Служив він у 25-й бригаді. Бувало, що мати казала синові при зустрічі, що досить воювати. А у відповідь чула одне: «Я дезертиром не буду». Тож у Збройних силах України застало його і повномасштабне вторгнення росії. Їхня бригада відразу потрапила на передову. А невістка Мельників із дітьми ще п’ять років тому виїхала в Чехію, оскільки в Торецьку було небезпечно – там точилися бойові дії.
Бувало, що мати казала синові при зустрічі, що досить воювати. А у відповідь чула одне: «Я дезертиром не буду».
Ми підійшли в розмові до найпечальнішого: торік 13 травня життя 53-літнього Валентина Мельника обірвалося. Сталося це в Новоселівці Очеретянської громади на Донеччині. Зовсім неподалік від Торецька.
– Від невістки я дізнався, що сина вже нема, – розповідає Петро Петрович. – Ляна подзвонила і сказала, що Валентин загинув. Їй повідомили про це хлопці, з якими він служив. Але ж тіло його не знайдене! Я його не похоронив! Тож не хочу миритися з такою звісткою і їду до чеченки – може, чули про таку провидицю, яка живе в Рожищі? Взяв із собою знімок сина. Вона тільки глянула на фото й одразу сказала: «Та ви що – він живий!». Хоч я ще нічого не питав – живий чи загинув. Я тоді руки їй обцілував за таку звістку.
Може, якби невістка була в Україні, то їй би швидше вдалося знайти тіло Валентина? Коли про це зайшла мова, згорьований батько сказав:
– Ні… Справа в тому, що територія, на якій загинув син, – під окупантами. Я спілкувався зі старостою громади. Говорив йому, що сам приїду й буду шукати свого сина. Він мені на це: «Та що ви? Навіть не думайте про таке – тут усе заміноване». А невістка листувалася з командиром бригади, в якій служив Валентин. Він їй написав: «Ваш чоловік загинув, боронячи Україну від російських загарбників, як Герой, прикриваючи відхід своїх поранених побратимів. Евакуювати його не було можливості – при спробі це зробити поліг ще один боєць. Те місце, де загинув ваш чоловік, тимчасово окуповане». На її питання: «Коли я зможу похоронити чоловіка?» – він відповів, що «цього ніхто не знає». Мовляв, звільнимо населений пункт, знайдемо тіло – і його «передадуть у відповідні служби в установленому порядку».
І, нарешті, Петро Петрович показує знімок, на якому його син лежить... убитий. Таке фото росіяни виставили на своєму ресурсі. На нього натрапив онук Мельників – син їхньої дочки Людмили, який вчиться у Києві. На камуфляжі можна прочитати прізвище Мельник. Та й, як кажуть батьки, по руках вони бачать, що це їхній син. Валентин загинув, за повідомленням побратимів, 13 травня, а світлина з’явилася в інтернеті 23-го. Десять днів, каже з жалем чоловік, тіло лежало на сонці… Хоч ще й тепер його душа не на місці. Він питає чи просто в розпачі розмірковує: «А може-таки, син живий? Може, мені ще раз поїхати до чеченки? Як ви вважаєте?».
«Я переконав невістку, що похоронимо Валентина у Великій Глуші»
Великий біль втрати сина. Це для батьків уже довічна незагойна рана. Але якби була хоч могила, куди б могли прийти, знаючи, що там покоїться рідна дитина! Коли про це зайшла мова, я ще не знала, яку «ниточку» потягнула.
– На сьогодні ми на сільському кладовищі облаштували символічну могилу, – каже Петро Мельник. – Зробили надгробок, поставили хрест і український прапор на флагштоці. Надія є, що знайдеться тіло, й тоді похоронимо нашого сина з почестями як Героя.
Ми, звичайно ж, їдемо на кладовище. В дорозі чоловік розповідає:
– Коли стало відомо про загибель Валентина, то його дружина казала, що похоронить його у Дніпрі – на Алеї слави, оскільки Торецьк розбитий. На мою пропозицію, аби місцем останнього спочинку сина стало кладовище в рідному селі, говорила так, зважаючи на наші з дружиною літа: ви помрете й не буде кому доглядати за могилкою. А я їй на це сказав, що ми місцеві, тут у нас родина, сусіди. То навіть коли нас не буде, хтось-таки навідається до могили. Врешті-решт, переконав невістку, що похоронимо Валентина у Великій Глуші.
Ось вона, та символічна могила, до якої приходять батьки Валентина Мельника. Вони живуть надією, що тіло їхнього сина, котрий віддав життя за Україну, таки буде знайдене, і тоді їхня душа заспокоїться.
Читайте також: «Дружина воїна з Волині: «Чоловік воює, а ми з донькою допомагаємо нашим захисникам».
...Подружжя Мельників виростило трьох дітей. Після первістка Валентина через три роки народилися близнята-доньки. Одна з них, Неоніла, зовсім молодою померла через недугу. Друга, Людмила, котру доля завела, як і її брата, в Торецьк, виїхала в Італію, бо місто з 2014-го опинилося в зоні боїв. Війна забрала й сина, ламаючи далі життя батьків. Не покидає їх спогад про те, як Валентин вибудовував плани жити в рідному селі. Тож хочуть, аби Велика Глуша прийняла його на вічний спочинок. І коли цими днями ми спілкувалися з Петром Петровичем по телефону, чоловік розповідав, що в пошуках тіла загиблого сина не зупиняється – звернувся по допомогу до адвоката. «Бо як же так – скоро півтора року мине, а могила досі символічна».
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
