Слава ЗСУ!
Наша незалежність і досі гартується на полі бою
Сьогодні – День незалежності. Вчора був День прапора. Він – кольору мирного неба і стиглої пшениці. Але, на жаль, усе частіше наші жовто-блакитні знамена гірчать чорною стрічкою…
Літо добігає кінця. Воно було гарячим у всіх сенсах цього слова. Бо і сонце смалило часом аж занадто, і клята москальня палила ворожим вогнем нашу землю.
Уже другий рік триває велика війна, а ми досі не перестаємо дивуватися люті й ненависті ворога. Не раз риторично питаємо: «За що нам таке горе?». І мимоволі пригадуємо слова стареньких, що пережили Другу світову, які найбільше за все боялися війни. А тепер уже ми будемо тими бабусями, які казатимуть своїм внукам: «Лиш би не було війни… Решту можна пережити»…
Біль, суцільний біль і сльози. Усе частіше сповіщають про Героїв, які повертаються додому на щиті. Усе частіше громади оголошують Дні жалоби за полеглими, усе частіше приспускають прапори з чорними стрічками…
Сьогодні – День Незалежності. Колись ми одягалися у вишиванки, міста і села організовували святкові дійства. Було весело, цікаво, піднесено. Не завивали сирени, сповіщаючи про повітряні тривоги, у мирному небі ніби відчувалася ейфорія від усвідомлення того, що наша країна уже стільки-то років вільна й незалежна. Сьогодні ж ми дякуємо Богу і ЗСУ за кожну мить, прожитий день, за ніч без сирен. Бо не знаємо, що буде завтра… Чи проснемося зранку… Чи будуть поруч усі рідні… І замість святкового вбрання скільки молодих вдів, згорьованих матерів, доньок у цей день одягнуть чорну хустину… Уже 32-га річниця незалежності, а ми й досі продовжуємо боротися за свободу і вільне життя.
…Діти збираються до школи. Колись ми чекали день, коли побачимося з однокласниками, обіймемо улюблену вчительку. Зараз же війна порозкидала їх по світу й, однозначно, чимала частина не приїде вже додому. І не всі вчителі повернуться до шкільного порога, бо багато хто теж утекли від війни за кордон. А є й чимало таких, які замість шкільних журналів тримають у руках зброю.
…Мусимо вистояти! Бути єдиними! Не розслаблятися. Не казати, що війна десь там, на Сході. Бо ж бачимо, скільки волинських Героїв поклали життя за майбутнє України. А скільки скалічених… Донатити й допомагати армії, бо вона – наше все. Завдяки нашим воїнам діти, стоячи на шкільній лінійці, колись знову зможуть радіти літаку у небі, а не здригатися від гулу з криками: «Літак! Ховаймося! Бігом!». Дай Боже, щоб цей час настав якнайшвидше…
Любов ЧАПКО, літературний редактор газети «Волинь».
Читайте також: «Дружина воїна з Волині: «Чоловік воює, а ми з донькою допомагаємо нашим захисникам».
