Чому заслужена журналістка України від Волині радить згадати Василя Симоненка

Як кажуть, під настрій натрапила у фейсбуці на серію знімків – ілюстрацію до цієї щемливої теми: це ж не просто серпень, ще один місяць добігає до фінішу, а дві пори року зустрічаються.

Сьогодні вбрання на деревах ще зелене. Але мине тиждень-другий і з’являться, як на згаданих світлинах, жовтаві, гарячобагряні вкраплення. І листя почне  опадати. Перш несміливо, поодиноко. А затим, особливо після раннього нічного приморозку, який може нагрянути й у вересні, під кроною лежатиме барвисте покривало. Ця переміна в природі надихнула знамениту Ліну Костенко на такі рядки: «Красива осінь вишиває клени, Червоним, жовтим, срібним, золотим. А листя просить: – Виший нас зеленим! Ми ще побудем, ще не облетим»...

Буде осінь, зима, а за ними – весна... Тобто все повториться в цій круговерті. Чи шкодуємо ми, що в житті людини зовсім по=іншому? Може, в юному, романтичному віці й «навідується» така наївна думка. З літами ж, коли вже багато прожито й пережито, коли, перефразовуючи слова з відомої пісні, з певністю кажеш, що в будь-якому віці є хороше, просто відпускаєш літа і йдеш далі. 

«Смакую зрілість, досвід. Звикаю до минулого. Приймаю втрачені можливості. Навіть помилки. Дозволяю їм бути. Відпускаю людей, які ранили, й людей, які зцілювали. З віком залишаю біля себе найближчих… Ціную свій час. Іноді самотність – необхідна, мудра. Приймаю зміни на обличчі, старіння свого тіла… Не заглядаю у майбутнє. Смакую сьогоднішній день...» – за такі рядки колись «зачепилася» в соцмережах і зберегла в нотатках. А тепер перечитую й думаю, що це не випадково – вони відповідають стану моєї душі. Я тішуся тим, що Бог дарував багато літ – аж до поважного віку, коли вже не тільки осінь, а й зима наздогнала. Бо ж це значить, що можу бачити, як складається життя дорослих дітей, онуків, як підростають правнуки. Дорожу цим над усе. Як і тим, що так довго затрималася в журналістиці, котра стала в житті другим моїм крилом...

Завтра ми без жалю скажемо: «Прощавай, літо, – здрастуй, осене!», бо знаємо, що все повториться. Будуть айстри цвісти, хризантеми, котрі не поступаються в  своїй красі літнім квітам і не менш нас тішать. Будуть ще сонячні дні, спогад про які зігріватиме тоді, коли почнуться затяжні осінні дощі чи зима дихне холодом. Головне –  жити, не нарікаючи на природу, приймаючи її такою, як вона є. 

Так само і роки свої треба зустрічати з вдячністю. А що їх не можна заново прожити, то в цій неповторності – і цінність кожної миті.

Пригадайте Василя Симоненка, який осягнув це у зовсім молодому віці. Його життя обірвалося в 1963 році, коли він мав всього двадцять вісім літ. І в той час, як пам’ятає моє покоління, написаний ним вірш «Ти знаєш, що ти – людина?» уже був добре знаний. Шанувальники української поезії цитували рядки: «Бо ти на землі – людина, І хочеш того чи ні – Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні». 

Катерина ЗУБЧУК заслужений журналіст України.

Читайте також: «1+1» тепер буде проти Зеленського?».