«Я мушу йти, бо хто ж піде?»
Мамі Героя з Волині наснилося, що син прийшов додому. Та він уже поліг на полі бою…
Знакового 24 серпня уродженець села Довгів Мар’янівської громади Луцького району Олег Пастухов міг зустріти своє 49-річчя. Як же він мріяв про те, що повернеться додому з Перемогою з осоружної війни й, допоки Господь даруватиме віку, святкуватиме іменини разом із Україною
«Не сумуйте, мамо, то не москалі стріляють, то хлопці по воронах цілять», – заспокоював неньку, коли вона чула в слухавці смертельні постріли на передовій.
«Ця війна дуже відрізняться від АТО. Важко буде вижити», – без страху обмовився досвідчений солдат сестрі Олесі. «Я прорвуся, і все буде добре!» – казав дружині Наталії минулоріч у День Незалежності України. Тоді приїжджав у кількаденну відпустку. Родина, друзі, односельчани, як і годиться, вітали іменинника за щедрим столом. Потому він поїхав у пекло під Бахмут...
Олегове 49-ліття цьогоріч вони зустріли заупокійною молитвою, сльозами смутку на могилі й незгасною, як сонце, любов’ю до чоловіка й захисника, який двічі йшов на фронт зі словами: «Я мушу йти, бо хто ж піде?»
«Я прорвуся, і все буде добре!» – казав дружині Наталії минулоріч у День Незалежності України.
Завжди був для батька й мами «подаруночком життя»
Вмивається сльозами Раїса Павлівна. Думала, що пережила найбільше горе, як молодою провела в засвіти чоловіка, а через трикляту війну їй судилося найстрашніше – хоронити сина.
У Володимира Сергійовича і Раїси Павлівни Пастухових синочок Олег народився за півтора року після народження донечки Олесі. Щаслива ненька в пологовому відділенні з радості називала хлопчика «подаруночком життя». Він ріс метким, непосидючим і чемним, а коли й робив кумедні дитячі збитки, то на повчання із хитринкою в оченятах виправдовувався, мило усміхаючись: «Я ж ваш подаруночок життя!».
Пані Раїса ніби проживає всі ці моменти вдруге, коли із донькою Олесею розказує про свого сина-Героя. Тепліють щастям очі, коли згадує, як любив життя. Воно було неповторно красивим дитячою непосидючістю у рідній школі в селі Довгів, студентськими мріями у Львівському державному технікумі залізничного транспорту. Олега Володимировича добрими словами згадують колективи Горохівського цукрового заводу і ДП «Горохівське ЛМГ», де працював водієм. У лісі на роботі йому й вручили повістку в АТО. З обмундируванням тоді було скрутно, то колеги-лісівники купили бронежилет, селищна рада – каску, рідні – форму.
«Якщо хочете знати, як там, то підіть спробуйте»
Колишнього солдата, який проходив армійську службу в військах ППО, відкомандирували боронити державу в 3-й Луганський прикордонний загін імені Героя України полковника Пікуса. У його складі Олег Пастухов вижив під обстрілами Золотого, Щастя, Сєвєродонецька, Дебальцевого, Станиці Луганської… Потому жодного разу ні на що не поскаржився. Коли ж хтось розпитував про життя в окопах, сподіваючись почути нарікання на солдатську долю, то для таких Олег знайшов гідну відповідь: «Хочете знати, як там – підіть спробуйте!».
Уже тоді бійці з усіх регіонів розгледіли в простому сільському чоловікові побратима й друга, з яким було не просто надійно, а щиро, людяно, порядно. А ще їм смакував, як ніщо інше, його червоний борщ.
«Заступивши в наряд на польовій кухні, було, аж виліз на дерево, щоб зловити сигнал і по телефону розпитати рецепт тої страви», – щемно згадує Наталія Анатоліївна чоловікову жартівливу вдачу.
Зі своїм Олежиком (так завше зверталася до чоловіка) вона стала на рушничок щастя, коли їм обом було лише по 19 років. Почуттями дорожили ще зі школи. Як ішов в армію, одружилися. Після закінчення Горохівського технікуму вона щомісяця їздила до коханого в Житомир.
«Я хочу, щоб ти мені вибачила…»
«Буде дівчинка…» – казало сільське жіноцтво, визначаючи в ті роки без апарата УЗД стать первісточка Пастухових за Наталчиним обличчям. А Олег не сумнівався, що вперше стане батьком сина, якого назвав Володею. І для донечки вибрав ім’я тоді незвичне, рідкісне, але до щему українське – Василина. Жив у зятях у сусідніх Борисковичах, та не соромився – залюбки купав свою новонароджену малечу.
Олег Пастухов отримав повістку 5 березня 2022 року. Воювати попросився в загін, із яким мав бойове хрещення в 2014–2015 роках.
Виросли діти схожими на батьків приязною вдачею й працьовитістю. 27-річний Володимир – далекобійник. Василина ощасливила найдорожчих двома гарнесенькими внучатами. П’ятирічний Михайлик обожнює дідуся. Горнулася до нього промінцем півторарічна Соломієчка. І позивний «Дєд» Олег отримав від побратимів за те, що був молодим, але багатим онуками.
У мирні дні встигав обробляти шість гектарів землі і доглядати техніку, яку купив задля неї. Любив порядкувати у дворі в ритмі милих серцю українських пісень, був душею кожного добропорядного товариства, ще й неабияким мастаком у польці й вальсі на всіх оказіях. Цьогоріч 29 серпня Наталія і Олег Пастухови могли б святкувати перлинне весілля. Не судилося...
Олег Пастухов отримав повістку 5 березня 2022 року. Воювати попросився в загін, із яким мав бойове хрещення в 2014–2015 роках.
«У холодильнику я був, мамо…»
…Востаннє приїжджав додому цьогоріч у січні, освідчився дружині словами: «Я хочу, щоб ти мені вибачила…». Щось дуже ніжне сказав мамі, обійняв сестру, племінниць Ірину, Оксану та їхніх діточок Сашу, Маргариту, Вадима, Камілу і Сергійка… Усміхнувся до сусідів і нечутно для рідних попрощався з ними сумним: «Мабуть, ми більше не побачимося...». Щось відчував. Міг не вертатися з хворим шлунком у те пекло, та спішив туди з вагомою причиною: «Мушу, там хлопці й вороги, а тут – ви!».
Востаннє зателефонував дружині 20 лютого цього року. Сказав, що йде «на нуль», а наступного дня о 9-й годині пані Наталії повідомили, що зв’язок із її чоловіком втрачено, а з «гарячої» лінії відповіли, що Олег Пастухов вважається зниклим безвісти.
«Шукайте його!» – просила всіх пані Раїса. Напередодні їй наснилося, що син прийшов додому. «Де ж ти був?» – допитувалась його, усміхаючись уві сні від щастя, й жахнулася від відповіді: «У холодильнику…».
Ще тиждень він лежав із простріленою головою разом із загиблими на полі бою побратимами під шквальним вогнем ворога. Рідний край зустрів його людськими й небесними сльозами, а Михайлик на дідусевій могилі плакав, як дорослий, горюючи по-дитячому: «Дюдю, в мене маленькі ручки і я не можу тебе розкопати…».
Нехай рідна земля буде Вам пухом, Олеже Володимировичу! Герої не вмирають!
P.S. Родина воїна звернулася до глави держави з проханням присвоїти захиснику Олегові Пастухову звання Героя України посмертно. Допомогти вшанувати пам’ять нашого земляка таким чином може кожен із нас: потрібно підписати електронну петицію на офіційному інтернет-представництві Президента України.
Захисник Олег Пастухов гідний звання Героя України.
Читайте також: На Волині батьки загиблого воїна зробили на сільському кладовищі поки що символічну могилу, поставили хрест, прапор…
