«Вночі виїхали автомобілем із Полтави, а під вечір вже купаємося в золотому Світязі»

...що «природа себе порятувала, бо вона розумніша за нас»

Коли два тижні тому збиралася на Світязь, то знала, що перебуваючи в озерному краї (та ще й уперше за цьогорічне літо!), звичайно ж, скористаюся доброю нагодою, аби поєднати декілька днів відпочинку із суто журналістським інтересом й вернутися, як мовиться, не з порожнім блокнотом.

А інтерес насамперед такий: як цьогоріч почувається найглибше озеро України?  Чула, що води побільшало, навіть порівняно з минулим роком, не кажучи вже про 2019-й, коли Світязь катастрофічно обмілів – тоді з приводу цієї проблеми  в засобах масової інформації, зокрема й на сторінках «Волині», звучало тривожне «SOS». Тепер же приїхала, пройшлася плесом, зокрема поблизу пансіонату «Шацькі озера», і неабияк потішилася. Уже не треба брести метрів п’ятдесят, а то й більше, щоб хоч трохи зануритися у воду. Ніби й не було тут піщаних кіс, яким раділи хіба що малюки, котрі могли сидіти на цих острівках і будувати фантастичні замки.

Аби візуальне враження підкріпити інформацією спеціаліста, телефоную заступникові директора Шацького національного природного парку з наукової роботи Василю Матейчику. Нагадую його оптимістичні слова, які він говорив чотири роки тому з приводу обміління Світязя: «Природа сама себе порятує, бо вона розумніша за нас». Як бачимо, порятувала. Тож який рівень води в озері нині? На це запитання пан Василь каже, що на останній день липня зафіксовано навіть трохи більше як 163 сантиметри над рівнем моря. Для наочності згадаємо, що в 2019 році цей показник був майже вдвічі менший. Іншими словами – вода в озері піднялася на сімдесят сантиметрів. І це завдяки тому, що зима не скупилася на опади, весна була з дощами, як і літо, особливо перша його половина.

До речі, найстрашніше видовище чотири роки тому було на Гряді, де розташовано багато баз відпочинку. Тоді вода там відступила від берега на дев’яносто метрів. Враження було шокуюче, коли йшла дном озера, не роззуваючись. Сьогодні і в цьому урочищі про катастрофічне обміління Світязя можуть нагадати лише спогади тих, хто був його свідком і з сумом говорив, що «з матінкою-природою не позмагаєшся»...

Але у цьому зв’язку все ж напрошується приказка: «На Бога надійся, але й сам не лінуйся».  Добре, що «природа розумна й сама себе рятує», але без допомоги людини, яка хоче користуватися її багатствами й милуватися красою, аж ніяк не обійтися. Ось і в 2019 році серед причин обміління Світязя, які нами некеровані, була й одна така, що підвладна людині. Йдеться про те, що вода витікає із нього канавою в озеро Луки-Перемут і так живить його. Для регулювання рівня води у Світязі свого часу було збудовано шлюз (а за Польщі люди прорили канаву буквально за ніч, щоб порятуватися від води, яка дійшла аж до церкви в однойменному селі), та він давно вийшов з ладу. Його функції, принаймні чотири роки тому, виконували… мішки з піском. До такого дідівського методу змушені були вдатися, бо якби їх не було, то вода в найглибшому озері України впала б ще на сорок сантиметрів.

Тож ішлося про невідкладну геодезичну зйомку, виготовлення проєктної документації й приведення гідрологічної споруди до ладу. І це, треба сказати, не залишилося добрим наміром чи обіцянкою, як це, на жаль, буває. Того ж року за кошти з обласного бюджету у співфінансуванні з районним та селищним бюджетами гідроспоруду відремонтували. Це дало змогу регулювати перетік води із Світязя в Луки-Перемут та акумулювати її в найглибшому озері України.

 …що «ми всі – українці, але такі різні!»

Торік, у перше літо повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли у зв’язку з воєнним станом були запроваджені безпекові обмеження, на Світязі людей було значно менше, ніж зазвичай. Цьогоріч офіційно туристичний сезон  розпочався не в червні, а 10 липня. Причина та ж  – у країні війна. А ще погода не дуже тішила – навіть у липні не було особливої жари та ще й дощило. Тож аншлаг припав на останній літній місяць. Власне, й сама можу це засвідчити: спека стояла ну просто кримська – купайся, засмагай...

Оскільки приїхала сюди ще й із суто журналістським інтересом, то, само собою, шукала, за який сюжет можна було б «зачепитися». І завдяки випадку знайшла. Надвечірньої пори відпочивальників на озері вже небагато, тож мимоволі чути, про що вони говорять між собою. Увагу привертають двоє чоловіків, у мові яких раз у раз поскакує оте м’яке «л», характерне для Полтавщини. Як виявилося, не помилилася. В’ячеслав (так назвався відпочивальник), на спілкування з яким напросилася, приїхав в озерний Волинський край, де має компаньйона по бізнесу, з родиною. І це вже – шостий раз. Торік, у перше літо великої війни, не вирушав в дорогу. А ось тепер – знову тут. На Світязі добре знає Гряду. Хоч для відпочинку обирає й озеро Пісочне, бо «там спокійніше – нема стільки народу».

Жінка, сміючись, загортає рукав футболки й показує, яка то в неї «професійна» засмага: рука – біла-біла, бо нема коли в купальнику виходити на пляж. 

– Вночі ми виїхали автомобілем із Полтави, а під вечір вже купаємося в золотому Світязі, – розповідав чоловік, зауваживши: – Край озерний прекрасний, тому й любимо тут бувати. Але ця краса не всім доступна. Авто з полтавськими номерами більше не побачив. А з київськими – чимало. Воно й зрозуміло. Дорога – це ж від нас сюди 870 кілометрів! – обходиться в кругленьку суму, зважаючи на вартість пального.

Від краси Світязя ми перейшли до того, що В’ячеслав – великий любитель гірських мандрівок. Він не лише піднімався на найвищу вершину Українських Карпат – Говерлу, а й на інші, «хоч і трохи нижчі, та не менш вражаючі». Бував у багатьох областях України, зокрема західних, і з усього побаченого зробив висновок: «Ми всі – українці, але такі  різні! Коли після Волині я привіз свою дружину вперше в Карпати на Івано-Франківщину, то вона здивовано питала: «Де ми?».  Їй здавалося, що потрапила в якусь іншу країну – не могла повірити, що це все – Західна Україна, тільки впродовж багатьох століть, зважаючи на те, під ким регіон був, формувалися свої традиції та звички в побуті, культурі…

Читайте також: «Не хочу жити в країні, де офіцер поліції почуває себе беззахисно перед бидлом».

Коли наступного дня родина вже в повному складі (дружина, дитина) купалася в озері і тішилася приємною водичкою – «прямо шовковиста», мені так і кортіло розповісти їм, що воду зі Світязя, у складі якої багато срібла й гліцерину (тому й шовковиста), колись возили до Речі Посполитої, щоб там пані приймали цілющі ванни. А скільки ще легенд є про виникнення самого озера,  про острів на ньому?! Думаю, гостей із Полтави при бажанні більше дізнатися виручить у цьому інтернет.

...що влітку не до сну тутешнім господиням, котрі спеціалізуються на пончиках

Збираючись на Шаччину, знала із соцмереж, де відпочивальники виставляють фото з коментарями, що нинішнього сезону качан кукурудзи коштує пів сотні. А пончик, що є своєрідним символом Світязя (тут навіть фестивалі цих смаколиків уже стали традиційними), – сорок гривень. Так воно і є. Хоч мене більше цікавили не смаколики, а те, коли ж господині сплять, якщо вже вранці вони доставляють свою готову продукцію на пляж. Молода жінка, що назвалася Анею, з приводу цього розповіла: «Мене мама виручає, яка пече й для мене. А сама вона спить тричотири години. Не більше». Ну а ті, кому на такий сімейний підряд не пощастило, так і живуть у сезон: уночі печуть, щоб вдень мати що продавати. Одне слово, спати будуть взимку...

Хтось із відпочивальників, розговорившись із черговою продавчинею, котра прибула на пляж своїм велосипедом, навантаженим всякою всячиною, не втримується від компліменту: «Загоріли ви так гарно». Жінка, сміючись, загортає рукав футболки й показує, яка то в неї «професійна» засмага: рука – біла-біла, бо нема коли в купальнику виходити на пляж. А ще я почула, що господині, які годують гостей озерного краю пончиками, не купаються: «Ми за цілий день так находимося під сонцем, так розігріємося, що нам не можна лізти у воду. Якось спробували, то після цього одна кашляла, в другої горло заболіло...». Одне слово, маючи таке гарне озеро, насолоджуватися ним нема як. Ну геть, як у того шевця, що сам завжди без чобіт. 

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.