«Повінчалися таємно – ​свідками були лише священник і Бог»: подружжя з Волині майже 40 років у шлюбі

«Станеш моєю дружиною», – ​сказав Любі, як тільки познайомилися»

Вони могли ніколи не зустрітися, бо ж Анатолій жив у Переспі, а його майбутня дружина виросла на Львівщині – ​у селі Лавриків Жовківського району. Але, видно, сам Бог їх вів усе ближче одне до одного. Після школи дівчина обрала для навчання Володимир-

Волинське педагогічне училище, а коли одержала диплом учителя початкових класів, її направили на роботу на Волинь – у тодішній Рожищенський район. Працювала два роки у селі Береговому.

В Анатолія після школи була армія (служив у Смоленську, Каунасі). Повернувся зі строкової у 1984-му. Коли зустрівся з Любою, мав 21 рік.

– Познайомилися ми на весіллі,– ​каже чоловік. – ​Моя родичка заміж йшла у Береговому.

– А я, – ​додає Люба, пригадуючи той день, – ​прийшла до клубу подивитися на молодих, гостей. Бо ж яка ще забава в селі? Там Толик мене й побачив. Я, якщо вже відверто, то й уваги на нього не звернула, коли заговорив зі мною. «Нащо мені такий малий?» – ​подумала.

  – Зате, – ​долучається до розмови Анатолій, –  ​у мене язик добре підвішений. А що це ж весілля – ​трохи випив, осмілів, то тут же і сказав Любі: «Будеш моєю дружиною». Вона, бачив, до сказаного скептично поставилася. На цьому спілкування закінчилося, бо мене з гостями відправили в Переспу, хоч і не дуже хотів прощатися з дівчиною, яка сподобалася. Але я настирливий. Постановив собі, що Люба має бути моєю дружиною, і йшов до цього.

Як випливає з подальшої розмови, ще й відбив дівчину у свого однокласника, і той дотепер це згадує. А ще, судячи з того, що в квітні 1985-го двоє молодих людей познайомилися, а в серпні уже було їхнє весілля, події розвивалися швидко. Лише декілька місяців вони зустрічалися. Їздив Анатолій у Берегове вже не просто на дискотеку, як і багато хлопців, а до своєї Люби. І скоро запропонував їй руку і серце.

– Як освідчувався, то вже забулося за стільки літ. Квіти точно були, бо як же інакше. А от чи припадав на коліно, то й не пригадую, – каже, сміючись, чоловік. – ​Але, як бачите, Люба відповіла згодою.

«На Львівщині, у моєму рідному селі, ми дали обітницю любові й вірності»

З батьками їхав Анатолій на заручини у Лавриків. Власне, Люба їх везла, бо ж не знали вони, де те село. Потягом – ​до Львова, потім – ​на Жовківщину. Поверталися, як мовиться, не з гарбузом. Батьки Люби дали згоду на її заміжжя, хоч і передчували, що тепер дочка вже на Волині й коріння пустить...  

Весілля було в Переспі. У невістки прийшла Люба. Прийняли її свекри, як рідну дочку. А мені хочеться почути, чи ж вінчалися молоді.

– Аякже, – ​каже жінка. — ​На другу неділю після весілля поїхали ми знову в моє рідне село на Львівщину. Мама домовилася зі священником, і він благословив наш шлюб. Нікого, до речі, у церкві не було – ​тільки ми з чоловіком.

Тож і фотознімків із таїнства вінчання у подружжя нема, бо все в секреті трималося. Люба тоді працювала у Берегівській школі – ​і директором була, і вчителькою, Анатолій – ​завгоспом у Переспівській. Хоч то і був уже час перебудови, з роботи, як кажуть сьогодні наші герої, можна було полетіти. Коли діти народилися, то їх теж хрестили потайки. Сина Тараса – ​у Рудці Козинській, де тоді у церкві правив Ніфонт – згодом знаменитий владика. А дочку Віту — ​у Рожищі: забрали з лікарні з пологового відділення і відразу понесли до храму.

Про те, який то був час, свідчить спомин Анатолія:

– Якогось дня, невдовзі після того, як ми похрестили Тараса, бачу, зупиняється легковик у центрі Переспи і виходить Ніфонт. «Толик», – ​він до мене гукає й іде в церковному облаченні. А мені хоч втікай. Я сховався за машину. А Ніфонт таки кличе. Мусив підійти я до нього. Священник сказав, що ми у церкві покривало забули: мовляв, приїдьте, заберіть. Нікуди ми, звичайно, не їздили…

Це той випадок, коли чоловікові і сьогодні, як сам каже, незручно за себе. Ось так і доводилося жити подвійним життям. Усі переважно хрестили дітей, але це було таємницею.

«У буремні дев’яності непросто довелось ростити дітей»

– Я дуже плакала, як дізналася, що буде друга дитина, – ​розповідає Люба. – ​І, чесно, не хотіла народжувати, бо син ще був зовсім маленький. Але завдяки свекрусі все сталося так, як сталося. Вона наводила мені приклади, що і в того, і в того мала різниця у віці дітей. І заспокоїла мене. Тепер дякую Богу, що маємо з чоловіком і сина, і дочку. Уже четверо онуків вони нам подарували…

А що у буремні, як то кажуть, дев’яності роки непросто було ростити дітей, то у подружжя Деменіків свої особливі спогади:

– У школі зарплату не платили. Їздили ми у Луцьк – ​возили на базар городину, щоб якусь копійку заробити. Дві корови тримали, то й молоком, сиром, сметаною торгували, – ​розповідає жінка.

 Анатолій покинув школу – ​в колгосп пішов. Завідував током. А згодом, як новеньку техніку з білорусі привезли, то попросився за кермо трактора. Хоч з обробітком городу не було проблем. А в кінці 
1990-х, коли криза почалася, – ​на заробітки в росію їздив – ​і в Казань, і в Пітер.

– Як чоловік їхав з дому, бувало, що і на пів року, то господарство залишалося на мені, – ​каже Люба. – ​Особливо тяжко стало, коли свекор помер. Треба було самій організовувати, щоб навесні город посадити, літом – ​обробити. Якось ми пережили всі ці випробування.

– Вона в мене – ​золота жінка, – ​говорить про дружину Анатолій. ​По-різному було у житті, але Люба через усе достойно пройшла. Дай їй Боже здоров’я.

І вже Люба підхоплює цю хвилю вдячності:

– Я хочу сказати, що у мого чоловіка золоті руки. На що не гляне, то зробить.

Дали обітницю, коли брали церковний шлюб, то не можна відступати від неї.

А про це вже й розповідати багато не треба. Варто зайти на обійстя Деменіків, яке швидше нагадує гарно оформлену відпочинкову зону, щоб побачити, який тут господар. Не випадково воно було включене у число туристичних об’єктів тодішнього

Рожищенського району. Сюди їхали екскурсанти, щоб побачити красу, народжену фантазією і руками чоловіка, який і з дерева що хоч зробить, і з металу, якому захотілося на своєму подвір’ї мати колибу-музей – ​і вона є.

– Коли внуки перші народилися, то почав облаштовувати садибу, – ​розповідає чоловік, – ​хотілося, щоб гарно тут було, щоб малеча мала де бавитися. А що бував за кордоном (у тій же Польщі), то надивився, в оточенні якої краси люди живуть. А у нас біля хати малина росте. Перш Люба бунтувала, а потім разом зі мною корчувала ягідник, щоб було де облаштувати альпійську гірку, поселити декоративних лелек, казкових героїв.

Чоловік, у якого, як каже дружина, золоті руки, до речі, самоучка. А майстерня у нього така, що, як говорить він жартома, і літак може скласти.

«Я навіть думки не допускаю, що можна розлучитися»

Ми говорили, звичайно, про те, що тримає сім’ю, якими мають бути стосунки, аби ось так пройти через усі випробування і залишитися люблячою парою.

– Треба вміти прощати, – ​сказав Анатолій.

– І вміти вибачатися, – ​додає Люба. – ​Можна погніватися (не без того), але куди «з одного човна» подінешся? Зробила вечерю і кличу чоловіка їсти. Сіли за стіл і забули про той гнів. Я навіть думки не допускаю, що це можна розлучитися, шукати якогось іншого чоловіка. Він – ​один на все життя. Дали обітницю, коли брали церковний шлюб, то не можна відступати від неї.

Подружжя тішиться, що мають таких добрих дітей. А про те, що дорожать прожитими літами, свідчить спогад жінки про їхнє срібне весілля:

– Ми як повінчалися, то купили у Львові пляшку молдавського коньяку і постановили, що вип’ємо його, коли проживемо у парі 25 років. І до срібного весілля ніхто не зачепив, хоч, може, часом і треба було, коли неждано гості приходили. А на срібному весіллі і самі скуштували, і всіх гостей, яких запросили, почастували. То було символічно – ​як причастя.

…Дружна родина Деменіків із перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну долучилася до волонтерства. Тепер у їхній хаті на видному місці жовто-блакитні прапори із автографами бійців, передані з передової, зокрема синові Тарасові, як вдячність за допомогу Збройним силам України.

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: Змінили світське життя на окопи: волинянка разом з коханим захищають Україну під Бахмутом.