Знайшов кохання в об’єктиві: історія на вечір

Андрій часто навідувався сюди. Ці візити ставали справжньою втіхою серед тої сірої буденності, яка, бувало, повністю його поглинала. Він завжди обирав столик біля барної стійки недалеко біля вікна, бо хотів бачити як перехожих, так і відвідувачів. Цього разу, між іншим як і завжди, замовив лате-мак’ято і взявся розглядати знімки, які йому вдалося зробити на вулиці. Ось на цьому фото жваве дівча, яке зосереджено намагається встигнути спіймати підтале морозиво, перш ніж воно потече їй по ліктях; на іншій світлині – молода жінка, яка однією рукою підтримує стильний капелюшок, а іншою розмахує в такт своїм крокам, її впевненість передається через кожен піксель. На інших знімках відбивається різноманітність міста: тролейбус на тлі міських хмарочосів; перетини вулиць, де розгортається справжній танець автомобільних вогнів; підпільні арт-студії, де вуличні митці втілюють свої ідеї на стінах будинків. Андрій відволікся від свого захопливого заняття: вирішив оглянути зал та зробити кілька естетичних світлин. І тут, через об’єктив, він побачив ті очі. Карі. Хтось би сказав: «Ну і що? Цей колір найпоширеніший серед усіх можливих, нічого особливого!». Але вони не були звичайними. Аж ніяк. На сонці вони ставали горіховими з медовим відтінком, ніби зібрали в собі всю теплоту золотистого вересня. Вони несли якусь таємницю і магію, яка притягує. 

«Якщо вона зайде сюди знову – я підійду, а якщо ні – змирюсь і спробую забути», – промайнуло в думках хлопця (хоча він знав, що забути її йому не вдасться). 

Їх власниця швидко перевела свій погляд на книгу, яку вона тримала перед собою, а Андрій продовжував її роздивлятися. Легкі каштанові кучері обрамлюють обличчя… мінімалістичний кулон у формі метелика на шиї… кожен порух рук сповнений витонченості… В Андрія не було іншого виходу, крім того, як дозволити собі бути враженим цією привабливістю. Якась його частинка відразу знала, що він просто так не позбудеться від її присутності у своїх думках… Хлопець час від часу зиркав на дівчину, яка, здається, не помічала його, а якщо точніше – не помічала нічого навколо себе. Потім вона пішла… Андрій сидів і не знав, що йому робити. Відчуття втраченого шансу огортали його, наче таємничий туман, що сховав у собі мить, яка могла бути чимось незабутнім. Юнак все-таки вирішив прийти сюди завтра у цю ж годину. ...Ось він знову тут. Те ж кафе. Вкотре лате-мак’ято. І раптом у вікні він знову побачив її. Йому здалося, що вона ще більш чарівна. Зрозумів: вчора йому не примарилося. «Якщо вона зайде сюди знову – я підійду, а якщо ні – змирюсь і спробую забути», – промайнуло в думках хлопця (хоча він знав, що забути її  йому не вдасться). Невимовне розчарування охопило його, адже дівчина повільно пройшла повз… Невже?! І тут час мовби зупинився, коли вона різко обернулась і попрямувала до дверей цього закладу. Андрій собі не пробачив би, якби і цей шанс втратив, тож він вхопив свій напій і попрямував прямо до неї. 

– Я думала, що лате-мак’ято полюбляють або дітлахи, або манірні панночки! – щиро залилася сміхом Олеся, коли Андрій розпочав з нею бесіду.

Засоромлений хлопець не знав, що сказати, і подумав, що, може, дарма він це затіяв, але дівчина поспіхом намагалася загладити свою провину, дружелюбно промовивши:

– Та що ж ви такий полохливий. Якщо я не помиляюсь, Андрій – із давньогрецького «відважний» або «сміливий». 

– Ну треба ж комусь виділятися, – примирливо, з легкою усмішкою сказав юнак, коли червона фарба майже зійшла з його щік.

І вже через декілька хвилин розмова точилася, наче між близькими людьми, які зустрілися після довгої розлуки. Увесь світ навколо вже не існував, були лише вони, вони та миті, що творили нову реальність. Через півроку, коли Андрій запропонував Олесечці (так він її називав) вийти за нього заміж – вона без великих роздумів погодилась. Хіба ж можна таку любов піддавати сумнівам? Все було дуже мило, можна на пальцях однієї руки перерахувати кількість їхніх сварок, і то, напевно, краще називати їх суперечками.

Одна з них була через те, що Олеся не хотіла сама їхати в омріяну відпустку, бо Андрій трохи застудився, і вона хотіла бути поряд (він ледь її вмовив, сказавши, що ці дорогі путівки не можна повернути)...  

Та біда прокралася тихо, вичікуючи, щоб вилізти в найкращий для неї момент. На війну Андрій пішов один із перших, добровольцем. Олеся з Настею (їхня 3-річна донечка) молилися та терпляче чекали. 

Кулончик у вигляді метелика знайшов собі місце у нагрудній кишені уніформи, поруч із фотографією найкращої дружини та донечки. Для чоловіка він символізував безсмертя і певне відродження, це був його оберіг. 

Найрідніші люди Андрія все-таки його дочекалися, тому що він, втративши ногу, більше не міг воювати. Однак колишній фотограф вирішив не бути осторонь і повернувся до своєї справи, щоб допомагати тим, хто там, на фронті. Він ще й піджартовував:                

– А чому б і ні? Тож у мене руки цілі, і вміння знайти вдалий ракурс теж не втратив.

Ось так Андрій знову почав фотографувати, і всі виручені чималі кошти, які були отримані за принципом «хто скільки може», потрапляли до благодійних фондів на підтримку армії. Для нього ж найбільшою підтримкою була Олеся.

...Їхня любов була як малюнок на полотні – кожен мазок пензля, кожен штрих мав своє значення, і разом вони створювали шедевр. Проживаючи разом миті радості та суму, вони відкривали один в одному щось нове і закохувалися в це вперше. Якогось вечора, коли Олеся допомагала йому піднятися сходами до їхньої квартири, він узяв її обличчя у свої долоні, подивився в ті карі очі і ніжно сказав: «От скільки років кохаю, а закохуюсь у тебе щодня…»

Марія ЧИКУН.

Читайте також: Дівчина із села: історія для душі.