Весела історія: Скажена «свальба», або Що таке «брак»

Пишу цей пост і відчуваю себе дрєвньою, як світ, але є що згадати, листаючи помотлошений старий альбом із весільними баталіями.

Сьогодні точно можу сказати, що то була не любов, а «розові окуляри», гормони і подвійне бажання бистренько вискочити з родинного гнізда, щоб узаконити всі запрєтні плоди тодішньої молоді.

То було не весілля, а «свальба», як каже моя сусідка.

Балаган на пів дороги, 300 чоловік, з яких 20 відсотків – родичі, 40 – друзі, а інші хз хто, але ти їм усміхаєшся і всіх цілуєш, бо то «папині колєги по животноводству», а то «агроном з жінкою», а то «якісь шишки з Одеси».

Самогонка наливалася в графини (гналася, напевно, ще з мого народження), вино домашнє, коньяк і шампанське ящиками знеслося з прилавків магазинів. Дома перерізали всіх курей, качок, гусей і кролів. Три свині, як не більше, пішли на той світ «без зазрєнія совісті», бо ж то «свальба дочки прітсідатєля» і «боронь Боже комусь не вгодити». А ще в хаті робився срочно ремонт і надворі все красилось і білилось, наче завтра Пасха.

Плаття довго не обирала, бо тоді не було особливо з чого, але всю атрибутику (ікони, квіточки, лєнточки і ще купа всякого дріб’язку не ясно для чого) закупили.

На зачіску теж особливо не планувала приділяти часу, бо нічого в цьому не шарила, але сестра впіймала за шкірку і затягла до якоїсь дєвки в районі, що закінчила курси перукаря, і «вилетіли в три сікунди» модні буклі, які залляли трьома літрами лаку з бльостками, щоб трималось аж три дні.

Я була така худа, що мусили за ніч до дійства з сестрами і сусідками нашивати під плаття тричі складене простирадло, для більшої пишності, бо каркас «під’юпника» вперто злітав і не хотів триматися на тих костях.

Мама з татом ходили, як миші, і боялися в цій суматосі зайвий раз зустрітися: хтось сказав, що за день до весілля не можна сваритися, бо в дочки щастя не буде. Тепер думаю: марно, бо ми гризлися, як собаки, всі чотири роки поспіль.

Урешті цей день настав. Прокинулась якоїсь холєри о 5-й ранку, бо наснилось, що цигани вкрали плаття. Мінімум макіяжу, тобто лише вії нафарбувала і «ногті», які згризла до м’яса, прозрачним лаком пройшлася. 

Дома перерізали всіх курей, качок, гусей і кролів. Три свині, як не більше, пішли на той світ «без зазрєнія совісті», бо ж то «свальба дочки прітсідатєля» і «боронь Боже комусь не вгодити». 

Мама ходе туди-сюди, міряє «давлєніє» і реве, бо сусідка вранці у всіх подробицях і деталях розказала їй, як гучно пройшов «мальчішнік» у жениха. 

Тато мовчить і намагається вдавати «сталевого чоловіка», родичі наїхали і метушаться, сусід п’яний ще з учора, але весь час показує через паркан «нопасаран». 

Машини, 28 штук (навмисно порахувала на фото), одногрупниці обвішали шаріками і лєнтами, приклеївши до капота мерса на двосторонній скотч два серця з дзвіночками, чим ввели в шок господаря авто, який – корінний киянин – взагалі не розумів, «накой це треба». 

Естрада, «накотивши по 100 грам», розспівалася. Дітлахи ганяють, тирять хрустики, в хаті весь час купа народу – не дають змоги навіть «помєдітірувать наодинці».

За годину до приїзду жениха на стіні навпіл тріснуло дзеркало, його бігом викинули і не стали казати, бо то погана прикмета, а даремно, бо може я повірила б тоді в забобони і не вступила в ті узи, що звуться «браком».

«Свідєтєлі» (дружки) одразу знайшли спільну мову, хоч і познайомились лише на весіллі. Моя сестра Лєна і друг жениха Сєрка в тандемі – то сила. З роками виявилось, що він скоріше мій друг, бо в скрутні хвилини переживав за мене і протягував руку помочі.

«За свободу Лілі» мої подруги з Одеси (Інка, дві Ольки і Танька) билися і торгувалися, як на запеклому базарі чи аукціоні. Замучивши того Сєрку конкурсами і вициганивши всі гроші з жениха, врешті впустили в хату. Ще трохи гумору і якихось ритуалів (до сих пір не розумію, навіщо ото перев’язувати ті руки і водити кругами) – і врешті нас випустили з душної оселі. Мені тоді здалося, що я вийшла не до рагсу їхати ставати щасливою, а на якусь «казнь», бо тітки ревіли вголос так, наче хто вмер. 

Око сіпало, вуха і щоки пашіли, чомусь почала знову заїкатися... Правду кажуть, що в селі зурочити – то як два пальці...

Сусід перед тим, як впасти в алкогольну кому, встиг крикнути: 

«Лілько, може, передумаєш, бо брак – то западня!», – за що заробив тумаків від тьоті Олі і випав з ефіру через забор. Тепер думаю: «Ех дядьку Сірожа, чого я вас тоді не послухала? Бо ж правда – що в п’яного на язиці...»

 Дорога до рагсу була довга, бо поки виїхали з села, мусили пропускати похоронну процесію, хтось вкачався і смичкував на ходу прямо з вікна, на швидкості злітали «кольца», розбивши фару в авто позаду.

Дико хотілося в туалет, але сестра сказала терпіти до кінця і нести то все додому.

В рагсі все без помпезу, бо ми були вже п’яті і баби, що оголошували «вирок», вже потомилися. Вальс Мендельсона я танцювала в «ускореному» варіанті, бо коли випила шампанського, ще більше приспічило в туалет. 

Вийшли. Замерзла, як цуценя, але вперто відмовлялася вдягати кофту, бо хотілося подовше бути «красівою» і «щоб всі бачили». Кілька традиційних фоток в парку, більшість із яких, в якому ракурсі не крути, – чомусь на фоні туалету з надписом «поц». Всьо, ми, як офіційне подружжя, з чистою совістю попрямували всією процесією додому.

Потрапити туди вдалося не одразу, бо дітлахи під кожною хатою переливали дорогу, добре, хоч Сєрка грошей запасливо наміняв, щоб відкуплюватись.

Думала, як приїдемо, то всьо кончиться швидко, врешті сяду поїм, бо від голоду майже втрачала свідомість, але де там... Треба було пройти ще купу сільських ритуалів.

Нас закидали пшеницею, цукерками і грішми так, що я їх ще тиждень потім виколупувала з волосся. Традиція представляти кожного гостя, поки дарують подарунки, – то взагалі пекло.

Поки перецілували і перетискали їх усіх, скули боліли від створення ілюзії щастя.

Але ти терпиш, бо всюди снує чувак з камерою і боронь Боже виглядати замученою, бо фіксація дійства – то ж пам’ять нащадкам. 

80 % подарунків дарувалися всі однакові, бо то всьо куплялося ж де? – на місцевому базарі. 15 майже однакових чайних сервізів, зо 5 килимів, два з яких ідентичні, годинники, ножі, стакани, виделки, люстри, подушки і штук 8 спальних наборів. Хтось подарував телевізор і «спутнікову антену», а то в селі тоді був вищий шик... 

Моя мама потім ще довго передарювала ті сервізи. Гроші відкрито дарували лише родичі, всі інші кидали в конвертах, 7 із яких виявились порожніми... 

Гуляння врешті почалося, і то моя улюблена частина, напевно, бо тамада вправно стібався з гостей, які, щойно випадала нагода, намагалися задовбати нас тим «Гірко!». Добре, хоч свідки взяли удар на себе, і мені врешті вдалося нормально поїсти, роззувшись під столом і сівши в позі шаха. Тихо перехилила «рюмку водкі», добре, що за здоровецькими короваями і свічками не було видно. Поки їла, хтось із малолєток традиційно вкрав туфлю, але я була рада і мріяла, щоб її не повертали, бо натерла тим модельним взуттям два мозолі.

Коротше, сільське весілля, як у всіх – класичне. З танцями зі свекрухою, татом і свекром, конкурсами, п’яними веселими гостями, що бажали «діточок, як на небі зірочок» і «прожити до смерті, вмерши в один день».

Мами періодично носили графинчики і закуску на вулицю, бо пів села прийшло просто подивитися.

Ну і, звичайно, що ж за свято без мордобою, де жених зі свідком мотлошили спочатку когось, а потім і між собою зійшлися, чим довели тьощу і свекруху до корвалолу... 

Все йшло класично, навіть дівчата, які сохли за женихом в період його свободи (і були теж запрошені), періодично бігали пити мирову до балагану, поминаючи його, як «всьо, кончився Сірожка, окольцувала ця сука».

Єдине, чого мені хотілося десь о 2-й ночі, – це щоб хтось трохи розпустив ті буклі, бо шпильки, що тримали фату, так тисли в голову, що хотілося вити, але терпіла, бо в селі весілля гуляють до ранку, три дні і до останнього гостя...

Мене традиційно вкрали якісь немісцеві на «москвичу», але не встигли заробити і навіть від хати відвезти, «по дзвінку» привезли назад. Віддали і доплатили самі, бо «нашо нам ці проблєми, братан?».

Коротше, підтверджую 100-відсотково легенду, що «в брачну ніч рахують гроші і перуть весільну сукню, бо ранком ще до церкви». Ні про який секс нема мови, бо всюди гості і в коридорі на підлозі сплять музиканти.

А за стіною сусіди і родичі обговорюють, яку лапшу і скільки борщу варити на другий день, дзеленчать пляшками, розливаючи самогонку, і миють посуд, який тоді не був одноразовий і збирався з усього села.

Фату знімати не можна, бо тоді розвалиться вся зачіска, і ти спиш, як мумія, дивлячись у стелю і ненавидиш «мужа», що розвалився і похропує поряд.

Наступного дня запізнились на вінчання, бо жених бив морду якомусь чуваку за те, що той вкрав мотоцикл, поки всі гуляли. 

Потім гасили фату в церкві, бо вона якоїсь холєри загорілася біля вівтаря, викликавши паніку в нанашки тьоті Наді, бо то «погана прикмета» і «хай Бог милує».

Знову стіл, танці нареченої з усіма дівчатками (бо то так треба), і врешті мені зняли шлейф, від якого вже сіпалися обидва ока.

Весілля перейшло в план Б, де вже ми ганяли з тарілками, а батьків перевдягли «катати». Музики грають, як востаннє. Тамада передівся в попа і гамселить кадилом тата. Гості чоловічої статі перевдяглися в жіночі наряди «аля 1970-ті», жінки, навпаки, – в чоловіків. На воза всадили новоспечених молодят і «потягли по селу позорити» аж до річки, де від випитого градуса ледь не перекинули у воду. І то все під баян, пісні і процесію із зацікавлених, що заходилися сміхом.

Я сьогодні дивлюсь на ці фото і, напевно, вони – єдине позитивне нагадування про моє перше заміжжя, ну і ще, звичайно, народження доньки. Бо за чотири роки наш сімейний «Титанік», який мотлошило по пристанях «нє по-дєцкі», таки потонув, втріскавшись у скелю під назвою «Танька». 

Сьогодні думаю: які ж ми були дурні, що летіли кудись, без досвіду, без витримки стосунків, без планів на майбутнє. Просто раз – і все, ти вже не дівчинка – жінка і після лекцій летиш на зйомну хату, бо треба прати, готувати і догоджати чоловікові, який такий самий ще не досвідчений, але вже зі статусом голови родини і керує.

Тоді було соромно виходити заміж пізно, тоді треба було «бігом», бо раптом не візьмуть. І більшість таких шлюбів не витримує, бо після весілля з’являється побут, труднощі, «притирання» характерів, бажання повернути свободу, ревнощі, зради, бійки. «Любов до гробу назавжди» міняється на «Закрий мордяку, не твоє діло». Приходить усвідомлення, що все це пишне весілля і витрачені кошти – то повна фігня, якщо на долі написано «не бути разом».

Коли йдеш другий раз заміж, то тобі не потрібно нічого з перерахованого вище – достатньо взаєморозуміння і поваги, досвіду у виході з конфліктів, жіночої мудрості. Досить просто бути разом і навіть без штампу в паспорті, бо його ставлять лиш для галочки, аби дати прізвище нащадкам. Достатньо двох дружок, ящика шампанського і фотографа, аби була пам’ять дітям.

І взагалі я окремо пишаюся тими, хто одразу після рацсу їде десь подорожувати, а не заганяють родину в марні фінансові витрати, бо шлюб може стати «браком» за секунди. Завжди було жаль ті родини, де молодята через місяць послали одне одного, а батьки кредити й досі виплачують.

Пост заряжений на любов до гроба, але після «просто пожити разом», а раніше – і не думайте.

P.S.: Кажуть, що вінчані на тому світі все одно будуть разом. Тому, Сєрий, якщо ти це читаєш, то перехрестися, сплюнь і... не переживай, бо я уточнила, що це неправда.

Лілія БОНД.

Читайте також: «Як волинська журналістка за кордоном стала «мільйонеркою».

Анекдоти до теми

Напередодні весілля мати дає доньці поради, як поводитися з чоловіком:
– Завжди підтримуй його. Намагайся не обговорювати важливі справи перед вечерею. І ніколи не розповідай мені про ваші сварки.
– А чому не розповідати тобі про сварки?
– Тому що ти можеш пробачити його, а я – ніколи.

   :))  :))  :))
– Розо Марківно, чого ж то ваша Циля заміж не йде? Чекає принца на білому «Бентлі»?
– Я вас прошу... Аби чоловік був хороший, то байдуже, якого кольору в нього «Бентлі»...

   :))  :))  :))
Основний принцип багатьох дружин: «Звичайно, дорогий, у тебе має бути своя думка... і зараз я тобі її нагадаю!» 

   :))  :))  :))
У кожній хаті жінка має окрему кімнату, і там вона розважається, як забажає: хоче – борщ варить, хоче – котлети смажить, а хоче – посуд миє... 

  :))  :))  :))
Від добрих дружин чоловіки йдуть, думаючи, що друга буде ще кращою. А від поганих не йдуть – бояться, що трапиться ще гірша!
   :))  :))  :))