Сенат Італії в липні цього року визнав Голодомор геноцидом українського народу – про вражаючі сторінки його страждань італійці дізнаються із книжки Андрія Бондарчука у перекладі Юлії Євтушик.
Завдяки волинянці Юлії Євтушик про Голодомор в Україні прочитають в Італії
Уродженка села Сереховичі, що на Старовижівщині, пані Юлія, яка вже 23 роки живе на Апеннінах, перекладає книжку свого земляка, Почесного громадянина Волині, міста Луцька і Старовижівського району Андрія Бондарчука «Уклін ангелу»
«Моїм рятівником став українсько-італійський словник»
36 літ було Юлії Євтушик, коли вона вперше приїхала у пошуках заробітку в Італію. Там уже була її старша сестра Людмила – з нею й шукали роботу. Знайшли. Зараз Юлія мешкає у Форлі, а до цього поміняла не одне місце проживання. У 1990-х – на початку 2000-х років автору цих рядків доводилося зустрічатися з багатьма волинянками, яких доля завела на Апенніни. Хтось погоджувався розповісти для газетної публікації свою історію анонімно, хтось був відвертим і не ховався за якимось вигаданим ім’ям. Тепер, знаючи уже, як склалося життя Юлії на чужині, можу зробити висновок, що у неї все пішло, як і в усіх українок-заробітчанок, і в той же час – краще: вона стала за кордоном ще й перекладачем.
У неї все пішло, як і в усіх українок-заробітчанок, і в той же час – краще: вона стала за кордоном ще й перекладачем.
А ось яким був шлях до цього?
З цього приводу жінка каже:
– Це результат великого бажання вчитися, щоб більше знати й могти відстояти себе. Коли я приїхала сюди й пішла на свою першу роботу, то італійської мови не знала. Мене послали до діда, який був хворий і лежав у лікарні. Він щось говорить, а я ж нічого не розумію. Це одне. А баба – його дружина – певно, через психічні розлади на старості дуже вредна була. Пригадую, ми сидимо вечеряємо, а вона ні з того ні з сього забирає мою тарілку, в яку мені тільки-но поклали їжу. Я ж не могла їй нічого сказати – зразу в сльози від думки: «Як же так – як таке може бути?». Забралась і пішла з хати. Був дощ, темно – лютий місяць. Бабин син знайшов мене на автобусній зупинці (не знаю, як і куди збиралася їхати – транспорт уже не ходив). Плакала, але повернулася. А куди дінешся?..
Тож із самого початку волинянка взялася освоювати італійську мову:
– У школі я вчила французьку, яка мені дуже подобалася, й вона засіла у мене в голові. А італійська була невідомою. Це ж не нинішній час, коли є інтернет і там можна знайти можливість вчити будь-яку мову. Тоді моїм рятівником став українсько-італійський словник, з яким я рік буквально не розлучалася, – він був під подушкою, як спала. А ще гризла книжку «Італійська – за 30 днів». Коли знаходила для цього час? Тоді, коли усі відпочивали після обіду, я вчилася – говорила, писала. У тому ж селі в регіоні Умбрія, де мала свою першу роботу, в свої пів дня вихідних взялася вчити російської мови хлопчика, якого для мене знайшли син і невістка моїх діда й баби, яких доглядала (ми ж, «есесерівські діти», її в школі вчили, та й коли була студенткою Вінницького педагогічного інституту, то мала цей предмет). Той хлопчик багато допоміг мені в освоєнні італійської. А потім ще одна учениця додалася. З дітьми було цікаво. Бо одна справа сидіти цілий день з престарілими, хворими людьми, а друга – з допитливими хлопчиком і дівчинкою.
Найтяжче було знати, що сини ростуть без мене (це ж були й такі, хто з осудом говорив: «Поїхала, дітей залишила»).
Минув якийсь час – і Юлія вже непогано розмовляла італійською, читала, писала. У 2005 році вона запропонувала свої послуги як перекладача з української, російської в суді міста Форлі. А в 2014-му, коли на її Батьківщині був Майдан, почула виступ по телебаченню історика Сімоне Аттіліо Беллєцца й зацікавилася його думками про нашу країну. Дізнавшись, що він написав книжку про Україну «Повстати за демократію», запропонувала йому перекласти її. І зробила це. Й видрукувала в ковельській друкарні невеличким накладом, аби подарувати рідним і друзям.
«Мамо, Україна має безвіз! Ми можемо вже їздити до тебе!»
Спілкуючись, ми не раз верталися до того, як непросто було все покинути й поїхати в чужу країну. Пані Юлія працювала в одній із ковельських шкіл.
– У кінці 1990-х – на початку 2000-х років, – каже жінка, – зарплату давали із затримкою. А в мене двоє малолітніх синів, яких треба одягти, нагодувати. За що? У школі я заробляла в перерахунку на валюту 25 доларів. Чоловік взагалі був без роботи й не дуже цим переймався (подружжя згодом розлучилося. – Авт.). Я все робила, щоб вижити з дітьми. І на базарі торгувала, і в білорусь їздила – привозила звідти якийсь товар, пиво. Добре, що батьки допомагали, – в них у Сереховичах на Старовижівщині господарство було. Та й сама я там тримала щороку бичків на продаж, різне птаство. В Італію вирушила, бо іншого виходу не бачила. Мусила так зробити. Хоч непросто було й тут – це скаже кожна жінка, якій довелося починати життя з нової сторінки на чужині. Але найтяжче було знати, що сини ростуть без мене (це ж були й такі, хто з осудом говорив: «Поїхала, дітей залишила»). Перш мама піклувалася про них і старша сестра Люда. А як трохи підросли, то запевнили, що самі собі раду дадуть. Жили в Ковелі. Під час канікул у мене бували, а то я в Україну до них вирушала.
Найтяжче було знати, що сини ростуть без мене (це ж були й такі, хто з осудом говорив: «Поїхала, дітей залишила»).
Зараз Юлія Євтушик уже громадянка Італії. І, як каже, прийняла громадянство чужої країни найперш через те, що завжди виникали великі проблеми, коли хотіла, щоб діти приїхали до неї. Вже маючи років десять італійську прописку, мусила шукати різні нелегальні шляхи, щоб відкрити їм візу, наприклад польську, бо в Україні на моє запрошення, яке робила синам, щоразу чомусь була відмова. Так тривало до червня 2017 року.
– Якогось дня хлопці мені подзвонили, – пригадує Юлія, – і сказали: «Мамо, Україна має безвіз! Ми можемо вже їздити до тебе!». «Не може бути!» – не вірилося мені.
«Не знаю, чи ви про це напишете, але скажу...»
Сьогодні молодший син пані Юлії Андрій Черний живе із сім’єю (у нього дружина, трирічна донька Мія) в Італії разом із матір’ю – в місті Форлі родина має вже власну квартиру. Старший, Іван, залишився на Волині. Він, медик за професією, працює в Ковельській лікарні. Теж уже одружений. У цьому році в молодого подружжя народилася донька, тож Юлія Євтушик – двічі бабуся. Минулого літа вона мала першу, дуже трепетну зустріч із маленько Даринкою...
Торік на третій день повномасштабного вторгнення росії в Україну Юлія вивісила поряд із вікнами своєї квартири два українські жовто-блакитні прапори, які й досі на цьому місці. Сама їх пошила, бо не було де купити готові. І відразу ж родина долучилася до волонтерства – зокрема, син і невістка збирали гуманітарну допомогу, купували дрони. Андрій сам возив усе це своїм бусом у Варшаву, де був налагоджений зв’язок із волонтеркою, котра переправляла вантаж в Україну. Що дійшов за призначенням, то про це свідчили знімки, одержані від тер-оборонівців Ковеля, Києва. А в Ковелі Іван донатив на ЗСУ.
– Другий рік триває велика війна. Тривога не покидає нас, серце болить за Україну, – говорить Юлія Євтушик. – Не знаю, чи ви про це напишете, але скажу: як ми чуємо про корупцію в Україні (одні збирають по гривні на допомогу захисникам, а інші розкрадають мільйони!), то руки опускаються. Ну як це так? Як можна таке робити, коли твоя країна в біді? Пригадую, коли торік ми збирали першу допомогу, то одна італійська сім’я (чоловікові вже 98, а дружині – 92 роки) дала мені для української армії 500 євро зі щирими словами: «Бери, це від нас!». Тим часом це для них велика сума – вистачило б на харчування впродовж місяця. Як таким людям пояснити ті зловживання в Україні, про які повідомляють ЗМІ?
«Перекладацька робота – це заняття для душі»
Як і колись, тільки-но приїхавши в Італію, Юлія Євтушик доглядає за престарілими, прибирає в будинках. Одне слово, не нехтує ніякою роботою. А що за багато років її уже добре знають як людину відповідальну, старанну, то й кличуть до себе, бо впевнені, що на цю українку можна покластися.
– А перекладацька моя робота – це заняття для душі, – каже жінка. – Вона допомогла мені самореалізуватися. Ось і зараз я працюю над книжкою про Голодомор в Україні «Уклін ангелу», автор якої – мій земляк Андрій Бондарчук. І роблю це з великим задоволенням. Не приписуючи собі всіх заслуг, скажу, що маю кількох помічників у цій відповідальній роботі, – це ж італійська мова, яку я не знаю досконало, тож італійці мої чорновики правлять, редагують. Це люди старшого покоління, але вони не знали, що українці пережили свого часу таке страхіття. Ми домовилися з Андрієм Івановичем, що в Італії і видамо цю книжку. Автор планував тисячу примірників, які б він подарував школам, бібліотекам. Але коли у видавництві ми про це говорили, то нам запропонували збільшити тираж до двох тисяч, аби частину передати для продажу в книжкові магазини, тобто ширше її популяризувати.
Нагадаємо, що сенат Італії в липні цього року визнав Голодомор геноцидом українського народу. Автор книжки «Уклін ангелу», за словами Юлії Євтушик, хотів би, щоб вона була надрукована в Італії до річниці Голодомору в Україні, що відзначатиметься 26 листопада. І його землячка з натхненням працює над перекладом. Цього разу «робота для душі» особлива, бо пов’язана із щемливо-трагічною сторінкою в історії України – «нехай італійці прочитають про неї».
P.S. І редакція газети «Волинь» висловлює свій респект Андрію Бондарчуку за те, що кілька десятків примірників своєї книжки «Уклін ангелу» він передав нашим захисникам на передову.
Катерина ЗУБЧУК.
