Президент України вручає високу нагороду уродженцю Болграда Одеської області Владиславу Бандару.Президент України вручає високу нагороду уродженцю Болграда Одеської області Владиславу Бандару.
«Я втратив руку, а не знання та досвід, тому повернувся до ЗСУ»
Під час бою навіть без кінцівки майор Владислав Бандар продовжував керувати обороною опорного пункту
У районі Верхньоторецького офіцер-десантник грамотно організував ефективну оборону бойових позицій. 18 березня під час танкового обстрілу Владислав зазнав важкого поранення та втратив праву руку. Попри все, він залишався у строю, поки його не евакуювали.
– Почався штурм сусіднього підрозділу, і всі очікували, що він пошириться і на нас, – згадує Владислав. – О 3-й годині дня я отримав поранення під час влучання з танка. Уламок відірвав мені руку і зламав таз. Я весь цей час перебував при свідомості. Був важко поранений, але все одно продовжував приймати рішення щодо дообладнання ділянок, які були зруйновані на цій позиції. Хотів, щоб хлопці не звертали уваги на моє поранення, а продовжували нести службу… Коли мене евакуювали, я й далі давав вказівки щодо деяких моментів з оборони опорника.
У березні минулого року Владислав Бандар, який уже мав досвід АТО, організував ефективну оборону позицій у районі
Верхньоторецького, що неодноразово зупиняло спроби прориву і не дозволило противнику заволодіти позицією українських військ на найбільш небезпечному напрямі оборони. У вересні відважному воїну з Болграда, що на Одещині, було присвоєно звання «Герой України», і він отримав із рук Президента Володимира Зеленського орден «Золота Зірка».
Президент запитав, як мій стан, як себе почуваю? Кажу, що я мотивований, налаштований позитивно, а щодо руки, то, пожартував, вона ще й досі продовжує виконувати завдання і відстрілюється від противника на Сході України.
– Президент запитав, як мій стан, як себе почуваю? Кажу, що я мотивований, налаштований позитивно, а щодо руки, то, пожартував, вона ще й досі продовжує виконувати завдання і відстрілюється від противника на Сході України.
Пройшовши реабілітацію, Владислав повернувся до рідної повітрянодесантної бригади.
– Мотивація дуже проста – продовжити службу, бо є можливість поділитись певним досвідом. Мої знання після поранення та ампутації руки нікуди не ділись… У такі часи піти десь відпочивати – це буде, скажімо так, неприємно, – каже старший лейтенант. – Буду сам собі дорікати, що міг щось зробити, а сиджу вдома. Тому поки можу і досвідом ділюся, і роблю те, що в моїх силах, у підрозділі забезпечення. Родичі та знайомі думали, що після важкого поранення покину службу, і дивуються, що я досі перебуваю в лавах СЗУ.
– Найбільша мрія? Перемога і світле майбутнє нашої країни. Її зміцнення, – щоб більше такого не було. А особиста мрія – жити спокійно зі своєю сім’єю та виховувати дітей, – усміхається незламний 27-річний Герой.
Василь КІТ.
