Зустрівшись із Ольгою Бондарук, я поспілкувалася немовби з двома жінками: одна – посадовиця, яка зі знанням справи й відповідальністю розповідала про те, як громада долучилася до волонтерства, а друга – мама, котра втратила на війні сина.
Пам’яті Героя з Волині: «Мам, як тільки я буду в списках на мобілізацію, то дай мені знати – я відразу приїду»
– І Роман приїхав додому із Софії Борщагівської, що на Київщині, де жив. Не ховався – пішов воювати, – каже Ольга Бондарук. – Торік 4 квітня ми з ним попрощалися. Як виявилося, назавжди. Більше я його не бачила – хоронили сина у закритій домовині
Коли зустрічаєшся з матір’ю, яка втратила на війні сина, то розумієш, якою непростою буде розмова. Це ж незагойна рана й через роки, а тим більш коли вона ще така свіжа – невимовний біль ятрить душу вдень і вночі.
«Потік переселенців ми по-особливому відчули, бо ж поряд – Ягодин, кордон...»
І наше спілкування з першим заступником голови Рівненської громади, що на Любомльщині, Ольгою Бондарук почалося, як мовиться, з подачі Ольги Миколаївни не з особистого її горя, а з того, чим живе ось уже другий рік громада. Як жителі сімнадцяти її сіл долучилися до волонтерства й допомагають своїм хлопцям, адже було мобілізовано 107 чоловіків, 67 із них – на передовій. Четверо, на жаль, – уже в Небесному легіоні...
До речі, коли мова зайшла про 24 лютого 2022-го, Ольга Миколаївна повернулася до 1 лютого. Саме того дня на сесії сільської ради її затвердили як першого заступника очільника громади. А до цього жінка, котра свого часу (з 1998-го по 2010-й) очолювала Рівненську сільську раду, була, як сама висловилася, просто пенсіонеркою, «на яблука в Польщу їздила».
– У нашого голови Юрія Фініковського був інший заступник – Володимир Хомік, який раптово помер. І цю посаду Юрій Миколайович пропонував мені ще восени 2021 року. А згодом – вже в 2022-му. По правді, я вагалася, бо ж і вік уже, і тривалий час не працювала. Тож коли погодилася, то з умовою, яку висловила голові: мовляв, попрацюю, підготуємо вам хорошого молодого заступника – і я піду. Але не так сталося, як гадалося. 1 лютого мене затвердили, а через три тижні все почалося. О 5-й ранку мені зателефонув син, який жив із сім’єю в Софії Борщагівській, що на Київщині: «Мамо, почалася війна». Там же, на Київщині, в місті Вишневому, жила й моя дочка Катруся із сім’єю. У перший день зять устиг вивезти до нас у Рівне і її, і дружину Романа – нашу невістку Аню з дитиною. А син залишився й пішов у тероборону.
Ольга Миколаївна бере зошити, за записами в яких можна прослідкувати історію волонтерства на території громади більш як за півтора року, і каже:
– Потік переселенців ми по-особливому відчули, бо ж поряд – Ягодин, кордон… У нас зразу почалася робота з гуманітарної допомоги. Хтось із переселенців зупинявся тут тимчасово, маючи на меті їхати далі – в якусь країну Європи. Номер мого телефону було розміщено буквально на стовпах, зокрема у Старовойтовому – в примитній зоні, аби при потребі люди могли зателефонувати. І дзвонили цілодобово: «Як до вас доїхати?» І я їх вела, як той навігатор. Треба було розмістити людей, які їхали транзитом. На кордоні – божевільні черги. Пріоритет надавався жінкам із дітьми… А потім пішли ешелони з біженцями. Їх потрібно було годувати. Спочатку ж це ще не налагоджено. Згодом наші волонтери возили гуманітарку – одяг, продукти, засоби гігієни – прямо до ешелонів. Оскільки Римачі, де міжнародний залізничний пункт пропуску, підпорядкований Вишнівській громаді, то я телефонувала колегам, узгоджувала наші дії. Загалом через Рівне пройшло транзитом понад півтори тисячі переселенців – коли в селі Старовойтове не було де зупинятися, то ми забирали до себе.
«У нинішньому році громада виділила на допомогу ЗСУ майже 11 мільйонів гривень»
Коли переселенці вже почали одержувати виплати від держави, то продукти харчування волонтери Рівненської громади вирішили відправляти нашим захисникам. Якщо спочатку співпрацювали тільки із прикордонниками на митниці (для них купили, зокрема, два авомобілі), то з квітня 2022-го вантажі уже пішли на Харківщину, в інші регіони Сходу України.
– Торік ми мали в бюджеті велику діру, недоодержавши шість мільйонів гривень якраз через те, що автоперехід перейшов до Вишнівської громади, – каже Ольга Бондарук. – Аби купити автомобілі для наших хлопців на передовій, голова шукав спонсорів. На придбання транспорту, такого необхідного на фронті, амуніції йшов і одноденний заробіток бюджетників – працівників культури, освіти, медицини, апарату сільської ради. А от у 2023-му громада трохи більш як за пів року виділила на допомогу ЗСУ майже 11 мільйонів гривень.
Читайте також: «Громада, з якої починається Україна: у цій локації Волині нема старост, зате будуть безкоштовні обіди в школах».
Як посадовець, який відповідає за волонтерство в громаді, Ольга Миколаївна не змогла промовчати про ті «віршики», адресовані їй, які з’являлися в мережі:
– Люди писали, що я розкрадаю гуманітарні вантажі. Це був для мене великий удар. А потім заспокоїлася з думкою: коли працювала головою сільради, то говорили, ніби в мене і заправки є, і квартири. Пережила – якби було справді так, то хіба б їздила на яблука в Польщу? А це тим більш переживу. Кожен судить по собі – і Бог йому суддя. Сама ж я знаю одне: коли хотіла взяти щось із гуманітарки для своїх дітей, котрі теж були в числі вимушено переміщних осіб (рятуючись від війни, приїхали з Київщини тільки з найнеобхіднішими речами), то узгоджувала з головою громади, чи можна дати їм щось із одягу. А від продуктів вони самі категорично відмовилися: «Дамо собі раду!». І найголовніше: мій син з 4 квітня 2022-го воював – хіба могла б я ту тушкованку собі взяти?..
«4 квітня вранці ми укомплектували Романа й Олексія необхідною амуніцією й провели в дорогу»
У мене було таке враження, що того дня я спілкувалася не з одною, а з двома жінками. Одна – посадовиця, яка зі знанням справи, вболіванням за виконання своїх обов’язків розповідала про те, як під час великої війни громада долучилася до волонтерства (така собі «залізна леді» – так її дехто називає за жорсткий характер, й це між іншим згадала Ольга Миколаївна). А друга – мама, яка похоронила сина, що віддав життя за Україну, котра не може без сліз згадувати, яким хорошим сином, чоловіком, татом для маленької Злати, просто добродушною людиною був Роман. Він любив Волинь, хоч і багато літ жив на Київщині, горою стояв за своїх бойових побратимів, тому й не шукав безпечнішого місця, де було б більше шансів вижити.
– Рома мені заздалегідь сказав: «Мам, як тільки я буду в списках на мобілізацію, то дай мені знати – я відразу приїду». Він приїхав у Рівне, де був зареєстрований, ще до повістки – волонтери з Ковеля його забрали й вивезли об’їзними шляхами, коли на Київщині чимало населених пунктів були тимчасово окуповані. Разом із моїм зятем Олексієм Братушком вони не стали ховатися. У другій хвилі були мобілізовані. Якось у середині березня Роман подзвонив мені з військкомату й сказав: «Мамо, у нас на руках повістки». Два рази відкладали день, коли їх як резервістів уже мали відправляти на війну. А 4 квітня вранці ми їх укомплектували необхідною амуніцією й провели в дорогу.
Коли мова зайшла про укомплектування, то Ольга Миколаївна розповіла, що «броніки» для хлопців-бійців з громади купив підприємець, депутат Рівненської сільської ради Іван Вознюк. Він за свої кошти придбав надійні бронежилети, привезені волонтерами з-за кордону. Але не афішував цього – про це односельці дізналися вже згодом...
«Мене спасає робота, бо інакше я б точно збожеволіла»
– Роман і Олексій потрапили у 214-й окремий спеціальний батальйон. Перш була «учебка», а в червні вони вже пішли на Бахмут, – Ольга Миколаївна вертається спогадом до подій торішнього літа. – Якось наші волонтери везли гуманітарну допомогу в Дніпро. Я подзвонила синові й зятю і сказала, що приїду до них. Відговорили вони мене від такої затії. Від Романа почула таку фразу: «Мамо, не смій їхати сюди! Ти мені потрібна там...». І я послухалася. Тепер шкодую. Бо виявилося, що попрощалася з ним 4 квітня назавжди. У нас у родині купа проблем – чоловік має першу групу інвалідності, дочка Олена – другу. Ми могли б добиватися, щоб Романа не мобілізували. Але він був категорично проти цього: «Мамо, ти на такій роботі – в усіх на виду...».
7 серпня була неділя. Жінка пам’ятатиме це до останнього свого дня. Вона була в церкві, телефон залишила вдома на зарядці. Прийшовши додому, побачить, що пів на десяту був дзвінок від Романа. А згодом дізнається, що о десятій годині син загинув. Те, що він того дня більше не телефонував, тривожило до болю. І не випадково – чуло серце матері біду. І в такому неспокої, відганяючи страх, жила до середини серпня.
– А перед Спасом, – розповідає Ольга Миколаївна, – подзвонив брат чоловіка Валєра, якому син свого часу на всякий випадок дав номер телефону командира. Від нього й почула страшну звістку. А далі не пам’ятаю, що було. Казали, що я впала. Була лікарня… 18 серпня привезли Романа, а на Спаса хоронили його. Перед очима – домовина, в якій лежав мій син. Її не відкривали – це ж більше десяти днів минуло від дня загибелі! Мене не покидала думка: «Невже всі побратими Романа загинули? Невже ніхто не подзвонить і не розповість про сина?». Коли я вкотре після того чорного дня лежала в лікарні, до мене таки приїхали двоє хлопців. Один, теж Роман, – із Шацька, другий (імені зараз і не назву) – з Любешова. Як я зрозуміла з почутого від них, потрапили під обстріл. Багато хлопців тоді загинуло. Роман отримав поранення. Його забрали з поля бою, але при евакуації він загинув. Знаю, що його швагро, який був у взводі забезпечення, хотів забрати Романа до себе. Казав: «Мені потрібні зварювальники» (а син був добрим спеціалістом), та у відповідь чув: «Я пацанів не покину». Не дай Бог нікому хоронити свою дитину! Мене спасає робота, бо інакше я б точно збожеволіла.
Рік минув, як похоронили Романа. А, як сказала Ольга Миколаївна, пам’ятника на могилу, дати на якому засвідчуватимуть, що життя його обірвалося в 37 літ, вона ніяк не може замовити, бо душа не хоче змиритися з тим, що сина нема.
Рік минув, як похоронили Романа. А, як сказала Ольга Миколаївна, пам’ятника на могилу, дати на якому засвідчуватимуть, що життя його обірвалося в 37 літ, вона ніяк не може замовити, бо душа не хоче змиритися з тим, що сина нема. Що не приїде він у своє рідне Рівне, не піде до лісу по гриби, які так любив збирати, на риболовлю.
А ось зять після загибелі Романа був на передовій ще до жовтня. З цього приводу Ольга Миколаївна розповіла:
– Якось одна волонтерка з числа вимушено переміщених осіб спитала: «Миколаївно, ваш зять ще воює?» – «Воює», – відповіла їй. – «А чого ви його не забираєте – є ж закон, згідно з яким, якщо в сім’ї один воїн загинув, то другого можна відкликати», – продовжила ця жінка. Вона мені на вайбер і документ відповідний скинула. Я проконсультувалася з юристом й одержала відповідь, що так можна зробити.
...Коли зять Бондаруків Олексій Братушко йшов на війну, його дружина Катруся вже була при надії. Народився їхній син, коли тато повернувся додому, а відтак зміг бути присутнім на пологах. Хлопчика подружжя назвало Матвійком, дякуючи Богу за такий дарунок.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
