«Часто їжджу Україною і бачу, коли невмотивовано тривають капітальні ремонтні роботи... Чому б ці кошти не спрямувати на ЗСУ? Буде Перемога – буде і відбудова».
«Війна триватиме довго, бо ворог ниций і підступний, не дотримується жодних правил…»
Сьогодні Михайло Роговенко – нововолинський підприємець, високий, підтягнутий, можна сказати з військовою виправкою, говорить напрочуд яскравою літературною українською мовою – і це в нього виходить природно і красиво
За плечима – уже дві війни
У редакцію він прийшов зі старшим 14-річним сином Арсеном, який уважно слухає бойові розповіді тата. З дружиною Ольгою виховують ще 5-літнього Маркіяна і 3-річну Емілію.
Михайло навчався у Нововолинській школі №3. В пам’яті залишилися найтепліші спогади про директора Юрія Костянтиновича Мороза, першу вчительку Наталію Василівну Зіміч...
А війна для нього почалася ще 2014 року.
– Мене мобілізували в нинішню 14-ту окрему механізовану бригаду. Моя військова спеціальність механіка-водія БМП була дуже затребувана, – згадує пан Михайло. – Пройшов Іловайський котел, поранення, полон… На «першій» війні загартувався як воїн.
«Друга» ж настала для нього, як і для всієї України, торік 24 лютого.
– Вранці цього дня як доброволець, – продовжує Михайло, – був у Нововолинському військкоматі. У Володимирі переодягнулися, отримали зброю, а 27 лютого вже зайняли рубежі оборони на Макарівському напрямку Київщини.
Далі пішли бойові будні. Через місяць їхню військову частину перекинули на Миколаївщину, в район Киселівки.
– Село немаленьке, – згадує Михайло, – але знищене окупантами до фундаментів, залишилися жити тут лише кілька літніх людей. Запам’ятався такий випадок. Коли проводили розвідку, побачив у вікні одного будинку дітей. Зайшли туди – їх там аж десятеро: наймолодшому 2 роки, найстаршому – 18. Діти із сім’ї віруючих, разом з батьками моляться. І не зважають, що за 50 метрів… горить будинок. Як батько трьох дітей почав їх переконувати перебратися у безпечне місце…
Побачив у вікні одного будинку дітей. Зайшли туди – їх там аж десятеро: наймолодшому 2 роки, найстаршому – 18. Діти із сім’ї віруючих, разом з батьками моляться. І не зважають, що за 50 метрів… горить будинок.
– Люди, які там проживають, – продовжує Михайло, – такі, як і ми, – допомагали нам, чим могли, ремонтували автомобілі, а ми з ними ділилися харчами. Хоча де в чому специфічні (проскакує ностальгія за радянщиною) – близькість до росії позначилася.
Далі була Харківщина, Куп’янський напрямок, який тепер стає другим Бахмутом. Там у серпні минулого року отримав поранення, коли намагався з побратимами евакуювати поранених.
Хоч не на фронті, але піклується про побратимів
Михайло чотири місяці лікувався. Зараз демобілізований, після поранення отримав інвалідність. Але не в його характері сидіти склавши руки. І в цивільному житті він намагається бути потрібним. Тривале лікування дало можливість поступово адаптуватися до мирного життя, хоч це непросто. Серце неспокійне, адже на війні зараз перебувають його дядько і брат – бойовий медик, який нещодавно отримав поранення.
Досі спілкується з побратимами, які переведені в інші підрозділи на підвищення. Два тижні тому мав можливість із ними зустрітися у Куп’янську, куди хлопцям зі своєї 14-ї бригади доставляв форму, харчі тощо.
– Тривожить мене одна річ, – поділився роздумами співрозмовник. – Тема не нова, але дуже наболіла. Часто їжджу Україною і бачу, коли невмотивовано тривають капітальні ремонтні роботи на дорогах, вкладається бруківка. За 20 кілометрів від Куп’янська будують нову автозупинку, нове асфальтне покриття укладають. Де гарантія, що через годину сюди не прилетить ракета? Якась паралельна реальність існує чи що… Війна і неподалік будова… Чому б ці кошти не спрямувати на ЗСУ? Буде Перемога – буде і відбудова.
Солдат щиро й зворушливо викладав свої думки і про війну, і про мирне життя. Вважає, що хлопці тримають фронт високою ціною, щоб у Нововолинську чи в сусідньому селі тривало життя, якого ми хочемо: люди одружувалися, святкували дні народження, були дитячі розваги. Але ж має існувати чітка межа: без веселої, бравурної музики, феєрверків.
Кілька днів тому, розповів вчорашній військовий, біля одного розважального закладу в шахтарському місті змушений був зробити зауваження: на майдані Незалежності прощаються із захисником, а деяких молодих людей «під градусом» на пісні потягнуло.
Михайло вважає, що війна триватиме довго, бо ворог досвідчений, має значний людський, фінансовий і матеріальний ресурс. До того ж ниций і підступний, не дотримується жодних правил. Використовує (сам бачив) заборонені боєприпаси: фосфорні снаряди, касетні бомби, дистанційне мінування територій. І наші бійці повинні це враховувати.
Якщо вдасться владнати політичними методами, на що надії мало, – все пришвидшиться.
Читайте також: Волинянка стала на коліна перед загарбниками і врятувала село.
