«У тебе все вийде!».
«Палички першачка мають право на кривизну»: колонка мами 4 дітей
– Мам, написалося як написалося. Що я можу зробити? – син перевів погляд із зошита на мене, оцінюючи, як його кривульки впливають на мій настрій
Найменшенький долає перші тижні у шкільних стінах. І якщо з читанням усе гаразд, то писанина для дитячої руки – це щось космічне.
Спостерігаю, як дуже простенькі палички чи хвильки у виконанні сина перетворюються на маленькі кривульки або ще гірше – на велетенські. Які там основні чи допоміжні лінії! Я приховую легку засмученість: якій же мамі не хочеться, щоб усе з першого разу й досконало?
Та посилено пригадую свої перші перекошені літери «о» й подумки усміхаюся. (Колись-колись, як точно підмітили мої діти, ще у минулому столітті, мама моя не витримала аж стільки страхітливості та вирвала цілу сторінку з писаниною Оксани-першокласниці. Як же було гірко! Бо те негарне на той час було вершиною моїх можливостей. А тут ще мама, наче граючись, створила цілий рядок ідеальних літерок. Це замотивувало, але швидко я зрозуміла: поки що для мене це – як небеса для черв’ячка.) Як діяти?
Хочеться поділитися надзвичайно промовистим прикладом із книги «Спілкуватися з дитиною. Як?» знаної Юлії Гіппенрейтер, психологині, професорки й практика з великим досвідом. Вона нагадує батькам, яким хочеться виправити дитину (підштовхнути писати-рахувати ліпше, показати, як треба), той час, коли їхній першачок тільки спинався на ноги й намагався робити перші самостійні кроки.
«Ось він відпустився від вашого пальця, – відновлює типові спогади батьків професорка, – при кожному кроці напружено похитується, змахує рученятами. Але він задоволений і гордий! Мало кому з батьків спаде на думку повчати: «Хіба так ходять? Дивися, як треба?... Нумо, пройди ще раз, щоб усе було правильно!». Кумедно навіть уявляти таке, правда? Якщо матимемо цей приклад у пам’яті – буде простіше «робити уроки».
Психологиня пояснює: батьки також не мають показувати, як треба: бачачи наше «це ж просто», дитина, якій насправді певна дія вдається ще дуже важко, може втратити віру в себе. Тож про помилки варто казати десь пізніше, коли ніхто не нервується через «краєвиди» на сторінках. Ми із сином робимо ще так: разом вдивляємося у зразок вчительки й обговорюємо, як її лінії ділять клітинку або рядок, куди рухаються. Ну а тоді мій хлопчик береться за завдання, яке все ж виходить кривувато, але серед тих кривульок трапляються й такі, які подають надії! Ми обговорюємо, які сподобалися найбільше йому і мені, – і налаштовуємося на новий виклик.
Оксана КОВАЛЕНКО, мама 4 дітей.
Маєте свої відкриття, як жити з дітьми дружно, – діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43016, м. Луцьк, вул. Ковельська, 2, «Цікава газета на вихідні».
Читайте також: «Чому дружини воїнів говорять: «Нас ніхто не зрозуміє»?».
