Майстер слова Михайло Коцюбинський ретельно стежив за зовнішністю й культивував красу. Йому належать слова: «Часом я сам любуюсь собою в дзеркалі, такий маю здоровий вигляд». Він навіть фарбував посивілу борідку.
Михайло Коцюбинський в останні 10 років життя розривався між двома жінками
Дружині Вірі Дейші він писав листи українською мовою, коханці Олександрі Аплаксіній – російською
«Я так поріднився з тобою, що ти мені потрібна, як повітря, як вода»
Із Вірою Дейшею – колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужевських вищих жіночих курсів – Михайло Коцюбинський познайомився у грудні 1894 року на з’їзді «Громади» у Києві. Вона була передовою жінкою свого часу, брала участь у нелегальних гуртках революційно налаштованої студентської молоді. Між ними виникла симпатія, яка згодом у взаємному листуванні переростає у палке почуття.
Про те, що це були дійсно споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна, як повітря, як вода».
Віра Дейша влітку наступного року разом із своєю товаришкою їде до Криму, де знову зустрічається зі своїм коханим Михайлом. А вже у вересні 1896-го вона повернулася до Вінниці: подружжя чекало свого первістка – сина Юрія.
Віра Дейша походила із старовинного українського дворянського роду. Але у перший період свого подружнього життя молодята змушені були жити порізно, спілкуючись переважно через листування, оскільки Михайло Коцюбинський продовжував працювати у Криму. Ось ще один уривок із листа, з котрого видно, яких теплих слів і образів добирає кохаюче серце письменника, аби передати свої почуття: «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш. Твої листи для мене – половина життя. От і нині дістав вісточку од тебе – і так мені добре, так легко і весело».
Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів – ось якими були роки кохання Михайла і Віри. Коцюбинський заохочує свою дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радіє з її перших успіхів.
Період 1903 і 1905 років відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності Михайла Коцюбинського. Негативно позначилися на літературній праці й особисті негаразди. На той час у стосунках Коцюбинського з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, після шести літ спільного життя настала криза. Михайло Могилянський, котрий знав подружжя Коцюбинських від перших років шлюбу, писав: «Чудесная девушка» (Віра Коцюбинська. – Ред.) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка. В значній мірі її засмоктувала стихія «обивательства»: злиняло й почуття Михайла Михайловича». А ось як про це пише донька Ірина: «Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й удома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з найбуденнішою чорною роботою в господарстві…». Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом.
«Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне»
Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної – його колеги по роботі у статистичному бюро – одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до неї, вперше видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. 335 листів та записок до коханої – чималий том, або навіть роман у листах!
Особисте знайомство 38-літнього письменника з молодшою на 16 років Олександрою відбулося 1902-го на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю. Перший рік їхні стосунки були суто робочими. На другий рік він почав приділяти дівчині більше уваги, ніж іншим співробітницям, і невдовзі, на початку 1904-го, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку з освідченням: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». Аплаксіна відповіла відмовою: хоча Михайло Коцюбинський уже тоді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення.
Почуття Коцюбинського до Олександри взяло гору, й вони відновили побачення.
Відмова зачепила Коцюбинського. Проте спонтанна симпатія Аплаксіної до Коцюбинського переросла в усвідомлене почуття: «Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необходимо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш голос, быть вблизи Вас» (грудень 1905 р.).
Побачення відбулося увечері 3 січня 1906-го. Коцюбинський і Аплаксіна гуляли містом і вперше говорили про взаємні почуття. Відтоді їхні побачення стали регулярними і відбувалися, як правило, в місті або десь на природі, зрідка – вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими стільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття: «Я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь... 40 минут я ждал, стемнело, и я потерял надежду увидеть тебя...».
Хоча закохані тримали своє особисте життя в таємниці, проте вже невдовзі воно стало предметом пліток на службі, й у травні 1907 року Віра Коцюбинська одержала анонімний лист, з якого випливало, що чоловік їй зраджує.
Сторож статистичного бюро, коли Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устимівна вирушила до матері Олександри, прочитала їй лист та попрохала матір вплинути на свою доньку, погрожуючи, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства...
Відбулося з’ясування стосунків. Михайло Коцюбинський не наважився залишити родину: «Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму – этот конфликт между долгом и чувством». І хоча письменник обіцяв дружині порвати з Аплаксіною, проте цього не сталося. Почуття Коцюбинського до Олександри взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки – до останньої хвороби Михайла Коцюбинського, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліжка письменник плекав надію на зустріч із коханою після швидкого одужання, але цим планам не судилося здійснитися.
Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної... Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коханого. Так Олександра нагадала, що про яблуневий цвіт Коцюбинський писав їй в одному з перших листів.
Внаслідок пережитого стресу в Олександри Іванівни погіршився зір. До скасування земських установ (1918) вона не полишала праці в Оцінно-статистичному бюро земства. Вийшовши у відставку, того ж року переїхала до Одеси – ймовірно, сподіваючись емігрувати. Однак від’їзд за кордон через невідомі причини не відбувся, й Аплаксіна до 1921 року залишалася в Одесі, де завідувала столом особового складу Раднаргоспу, а згодом повернулася до Чернігова. Внаслідок перенесеної побутової травми вона остаточно втратила зір. Відтоді Аплаксіна жила на утриманні сестри Зінаїди та її дітей. Залишаючись вірною своєму почуттю до Коцюбинського, власної родини вона так і не створила.
У 1926–1938 роках Олександра Аплаксіна мешкала в москві, де працювала її сестра, а з 1938-го – знову в Чернігові. На довгі роки її єдиною розрадою стали музика й література (домашні й знайомі читали їй уголос, до того ж вона опанувала шрифт Брайля), а також листування (писала власноруч наосліп).
Публікація листів Коцюбинського (1938 року) привернула до Аплаксіної громадську увагу. Нею заопікувалася родина брата Михайла Коцюбинського Хоми, який з 1934 року очолював музей Коцюбинського в Чернігові. Завдяки йому Аплаксіна стала бажаною гостею музею, виступала перед екскурсантами, спілкувалася з приїжджими літераторами й науковцями. Зустрічі з нею шукали журналісти й дослідники творчості Коцюбинського.
Джерело: blogspot.com.
«Безумці»
Уривок з роману Барбари Редінґ про таємниче кохання і драму двох людей – Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної
«Ти до безуму кохатимеш мене у моєму ліжку і підеш. Ми так зустрічаємося. Це теж називається любов’ю. Я прикрию мокре простирадло і залишу хоча б якусь твою присутність побіля себе. Коли ти прийдеш наступного разу – навіть не здогадуюсь.
...Твоя дружина знає про наш зв’язок і вимагає лишитися з нею. Не йдеться про вибір – так чи ні, коли старша за тебе на рік дружина, що ладна мене вбити (вона погрожувала), і четверо дітей, ще малих, ще залежних від тебе і твоїх (хоч якихось) статків.
Твоя дружина зізналася, що й досі кохає... А ти розповів мені й у розпачі (плакав), бо був певен, що ніякої жіночої любові у неї вже нема...
Колись ти найбільше цінував дружні стосунки між тобою і нею (вашу духовну єдність). Колись, як дружина була коханою, ти зневажав шлюби, де разом живуть тільки за інерцією. Коли ти комусь говорив про радість від зустрічі з дружиною, на це дивувались, а ти дивувався їхньому дивуванню. Спостерігаючи за чужим родинним життям, ти сумував: брак кохання, нема задоволення одне одним, відсутність гармонії духовних інтересів. Цікаво, чи усвідомлюєш ти, чого наразі вам (тобі і дружині) бракує.
Ти думаєш, що я все розумію. І я розумію, тому пропоную стати чужими: твоя дружина розмовляла з моїми матір’ю і сестрою (моєю хворою матір’ю і моєю вкрай правильною сестрою). Вона була переконана, що вони вплинуть. Вони так само були переконані, що вплинуть.
Я роблю кострубаті спроби позбутися тебе і не позбуваюсь».
Читайте також: Кохану дружину він називав пестливо «моя Коха». Історія на вечір.
