Заслужена журналістка України з Волині про ЛЮБОВ свого життя

Вік поважний, як і в багатьох її шанувальників. Адже є такі, хто нерозлучний з нею і пів століття, й більше. Перш, як доводиться чути при зустрічах, батько, дід передплачували (тоді ще «Радянську Волинь»), а потім вони самі переймали цю традицію й у свою сім’ю.

Таким є Іван Шевчук із Каменя-Каширського. На початку 1970-х років його, молодого ініціативного педагога, забрали в райком комсомолу, а за якийсь час він очолив відділ пропаганди й агітації райкому партії. На цій посаді займався передплатою періодичних видань, зокрема й «Волині», котру йому як її шанувальнику було легко радити читачам – на той час їх було понад 200 тисяч. Іван Тимофійович і донині старається популяризувати наше видання. Хоч і доводиться чути, як він переповідав, що не варто виписувати газету: «Вона є на інтернет-сайті – в телефоні можна прочитати». На це у нього свій аргумент: «Я таки люблю паперове видання… Взяв увечері свіжий номер, який ще пахне фарбою, – і читаєш».

А є й такі у нас передплатники, котрі не просто читають кожен номер, а  й жодного з них не викидають. Як-от справжній фанат «Волині» – Павло Тарасюк із села Лобна, що на Любешівщині. Чоловік не дозволяє своїй дружині розпалювати грубку газетами, хоч тої «макулатури назбиралася повна комора», як жінка каже. Зате, коли у спілкуванні з товаришами виникне суперечка з приводу якогось питання, то на підтвердження правильності своїх думок Павло Сидорович приносить номер, у якому про це розповідалося. Ця довіра до слова в газеті – неабиякий комплімент на адресу тих, хто її творить...

Я пам’ятаю нашу газету зовсім молодою. У серпні 1972-го, коли з дипломом Львівського університету імені Івана Франка прийшла в її редакцію, то вона була у віці Ісуса Христа – 33 роки виповнилося їй на другому місяці моєї журналістської роботи, з якою й досі нерозлучна. Правду кажучи, не пригадую, чи якось відзначався цей день. Мабуть-таки, ця не кругла дата минула непомітно. Інша справа – 40-річний ювілей, який пройшов досить урочисто.

Але, звичайно ж, ще й тоді не згадувалося, що іменини газети збігаються зі святом Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Мине ще більше десятка літ, і вже в незалежній Україні на дуже поважних ювілеях ми скажемо про те, що наша газета народилася під добрим знаком Всевишнього, – невипадково має статус старожила журналістики. 

У зв’язку з тим, що Православна церква України з вересня цього року перейшла на новий календар церковних свят, Воздвиження Чесного Хреста Господнього відзначалося тринадцять днів тому. Але, незважаючи на таке «розлучення», нехай «Волинь» і надалі буде під знаком Божого благословення, а отже – з вами, наші незрадливі шанувальники!

Хоч щодо реальності, то вона невтішна – паперові видання закриваються. І ситуація з друкованими засобами масової інформації в Україні критична не лише тому, що тепер газети й загалом різноманітну інформацію «в телефоні можна прочитати». Є ще й причини, пов’язані з новітніми реформами в поштовій галузі. Цьогоріч у липні на цьому наголошувала Національна спілка журналістів України у зверненні до Президента Володимира Зеленського:

«Газети опинилися на межі банкрутства через скорочення кількості листонош, закриття передплатних відділів обласних дирекцій, поштових відділень, бюрократичні процедури. Зростає вартість доставки, сягаючи 30 відсотків усього бюджету редакції...».

Можна тільки втішатися думкою експертів, які вважають, що «попит на пресу залишатиметься доти, доки є попит на якісну інформацію, а не на невідфільтрований її навал, як у соціальних мережах». «Перспективи у паперових видань є, тому що так чи інакше медіа існують для того, щоб обробляти інформацію, перевіряти її на достовірність, об’єктивність». Така оцінка газет накладає велику відповідальність за правдивість кожного слова на нас, журналістів.

Щоб наш передплатник Павло Тарасюк із поліського села Лобна завжди міг рядками з «Волині» підтвердити правильність своїх думок.

Катерина ЗУБЧУК, заслужена журналістка України.

Читайте також: «Пам’яті Героя з Волині: «Мам, як тільки я буду в списках на мобілізацію, то дай мені знати – я відразу приїду».