Олександр Пасевич (він на фото крайній зліва): «Оце брати до краю! Я вас люблю!»
Воїн-Герой із Волині: «Найважче втрачати бойових побратимів, боляче видаляти номери їхніх телефонів»
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК
З Олександром Пасевичем із села Любешівська Воля Камінь-Каширського району ми познайомилися торік улітку, коли він після поранення під Бахмутом перебував у Волинській обласній клінічній лікарні, куди його доправили з Дніпра. Вже тоді чоловік на запитання, чи повернеться до побратимів, сказав: «Підлікуюся – і знову на передову»...
...незламністю воїна, який після поранення підліковується і знову їде на фронт
Так уже складається, що герої публікацій, з якими зводять журналістські стежки, стають надалі добрими знайомими – хочеться знати їхню подальшу долю. А тепер соціальні мережі зробили це ще доступнішим, оскільки багато з тих, про кого розповідала у «Волині», стали фейсбучними друзями. Саме завдяки цьому восени 2022-го на сторінці Олександра Пасевича натрапила на світлину, яка була ілюстрацією до того, що так і сталося: витягли хірурги з тіла бійця сто осколків, окріпнув він і поїхав далі воювати – вже в дорозі зустрівся з побратимами. Це він підтвердив і особисто, коли ми з ним переписувалися в приваті. «Дякую, що стежите за нами», – сказав воїн. А я подякувала йому, що відгукнувся, й додала: «Обіцяйте інтерв’ю (вже не в телефонному режимі чи з допомогою соцмереж, а при зустрічі) після війни.
На жаль, Перемога дається не так скоро, як хотілося б. Й інтерв’ю «при зустрічі» під мирним небом України само собою відкладається. А ось заочне спілкування триває. І вже нинішнього літа, майже рівно через рік, із фейсбук-сторінки Олександра дізнаюся про його чергове поранення. Знімок бійця, на якому він – у кріслі-візку із загіпсованою ногою, й лаконічний підпис: «І слава Богу – могло бути гірше». А через декілька днів на продовження цього – відеосюжет, у якому чоловік звертається до побратимів: «Усім привіт, хто був на Вербі (в бою під селом Верба на Куп’янському напрямку Олександр Пасевич був поранений. – Авт.). Мужики, не здавайтеся, тримайтеся!». А рускіх він запевняє, що ногу йому не відріжуть – «через місяць-два, дай Бог, буду вас знову грохати...»
А потім, коли Олександр уже був на реабілітації в рідному селі Любешівська Воля, ми з ним спілкувалися по телефону. Він розповідав, що багато хто не вернувся 3 серпня з бою. Казав: «Найважче втрачати бойових побратимів, боляче видаляти номери їхніх телефонів». І повторював те, що чула від нього й торік після першого поранення: «Підлікуюся – і знову на передову». Тому, як висловився, й на комісування не йшов, знаючи від батальйонного медика, що вже є всі підстави потрапити у списки на демобілізацію. «Був такий дух і є: після реабілітації – до своїх хлопців!».
А поки що треба набутися з коханою дружиною, донькою й сином, батьками, натішитися природою рідного Полісся з її лісами й озерами – усім тим, що буде снитися на війні й додавати сили духу у найтяжчі миті.
...за чим сумують у Німеччині біженці-лучани
Серед тих, хто на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну виїхав за кордон, – подружжя Романчуків з обласного центру з незвичайною історією кохання, про яку наша газета свого часу розповідала. Вікторія народилася з вадою хребта. Одне слово, сталося так, що дівчинка, а згодом уже доросла дівчина була нерозлучна з візочком. Шлях її чоловіка до їхньої зустрічі теж непростий: він був залежним від наркотиків і попрощався із гріховним життям, коли покаявся й прийняв хрещення. Дороги майбутньої пари перетнулися завдяки церкві «Фіміам». Трохи більш як шість літ тому вони одружилися. Мріяли про дітей. Але Бог повів так, що через три роки молода сім’я всиновила хлопчика – свого Олежика, життя котрого починалося в сирітському будинку.\
«Мужики, не здавайтеся, тримайтеся!». А рускіх він запевняє, що ногу йому не відріжуть – «через місяць-два, дай Бог, буду вас знову грохати...»
Від мрії, аби самим народити дитину, не відмовлялися. Але, як говорили, їх не засмутить, якщо цього не станеться, бо мали намір у такому випадку взяти ще одне маля із сиротинця, щоб син мав братика чи сестричку.
Романчуки, які належать до людей, котрі воліють колекціонувати не речі, а відчуття і враження, мріяли об’їздити якнайбільше країн. Першу мандрівку утрьох із сином прискорила велика війна. Реабілітаційний центр «Агапе» в числі перших відправив їх за кордон. Про їхнє перебування в Німеччині стало відомо з фейсбук-сторінки Вікторії. А вже з подальшого спілкування з нею у приваті дізналася, що подружжя чекає… донечку (так буває, що Бог обдаровує великодушних людей, котрі поділилися своєю любов’ю з дитиною, позбавленою батьківського тепла). Торік у жовтні це чекання увінчалося радістю. «Доцю назвали Валерією, – писала жінка, додаючи такі рядки: –
Дуже сумуємо за Луцьком і хочемо повернутися, як тільки закінчиться війна».
А потім, впродовж майже року, у соцмережах можна було побачити, як у Німеччині Романчуки облаштувалися. У них – гарне, затишне житло, суперовий, очевидно, електровізок, на якому жінка безперешкодно пересувається з двома дітками вулицею. І тато з мамою, і їхні син та донька – усміхнені, життєрадісні. То, може, вже й суму за домівкою нема? Може, ці молоді люди – якраз ті, хто залишиться за кордоном? Адже за прогнозами експертів, які були оприлюднені в липні цього року, після війни до України повернуться від 40 до 70 відсотків українців. Тобто 30 відсотків тих, хто виїхав, остаточно виберуть життя в якійсь із країн Європи чи десь на американському материку. За більш песимістичними прогнозами, кількість українців, які не повернуться, може сягати і 50 відсотків, тобто приблизно 3–3,5 мільйона...
Приводом для чергового спілкування з Вікторією став її допис на фейсбук-сторінці, котрий свідчив, що лучанка, перебуваючи за кордоном, долучилася до волонтерства на допомогу Збройним силам України. «Дружина та мама двох чудових діток», як вона себе представила, повідомляла: «Маю двох молодших рідних братів, які захищають нашу Україну від загарбників. Нині взвод, у якому вони служать, потребує автомобіля. Прошу всіх небайдужих долучитися до цього збору й максимально поширити цей допис. Кожна гривня цінна!». Стосовно того, чи вдалося зібрати необхідну суму, Вікторія повідомила, що, «на щастя, наші люди готові вкладати в Перемогу».
Кошти були зібрані, залишалося купити авто й сконтактувати з чоловіком, який пережене його за місцем призначення на передову.
Слово за словом – й ми перейшли до того, що мене наразі особливо цікавило: чи не змінився настрій, сповнений ностальгії за домівкою, на другому році життя в Німеччині? І ось що відповіла Вікторія: «Ми дуже хочемо повернутися додому. Тим більш зараз, коли помер мій тато й хотілося б бути поряд із рідними, а особливо – мамою: вийшло так, що сестра живе в Україні, але далеко від Луцька, брати воюють, а мене, котра мешкала в сусідньому з мамою під’їзді, війна змусила поїхати в чужу країну за півтори тисячі кілометрів». Щодо міграційної статистики, то вона в лучанки «своя»: «Із 60 знайомих мені людей, які виїхали під час війни, в Німеччині хочуть залишитися, можливо, 5–7 чоловік».
І насамкінець про те, чому й після життя в комфортній країні ностальгійний настрій не полишає: «У Німеччині і добре, і складно. Добре, що фінансовий стан кращий і доступність для таких людей, як я, передбачена: я можу самостійно погуляти вулицями міста з двома дітьми. Але я сумую за своєю родиною, церквою, друзями, роботою. І взагалі – за своєю мовою, краєвидами, рідним повітрям».
Катерина ЗУБЧУК, заслужена журналістка України.
Читайте також: «Волинянину вийняли 100 осколків, підлікувався – і знову на фронт!».
