Історія про двох: «Ти ж не будеш пити отруту лише тому, що хочеш пити?!»

Воно завжди так і було. Він – сміливий і безстрашний, завжди ініціював нові ігри, був авторитетом. Софійка спокійна та розсудлива. Та, можливо, саме через це (через відмінності в характерах) вони відчули сильну симпатію одне до одного. Разом вони пережили безліч пригод, подорожей і випробувань. Вони ділилися своїми мріями, планами та цілями. 

Максим навчив Софію віри в себе та готовності ризикувати, а Софійка вчила хлопця терпіння і важливості прийняття обдуманих рішень. У їхніх мріях було місце одне для одного, але так сталося, що, закінчивши школу, талановитий юнак отримує місце у престижному закордонному архітектурному виші, а Софія у свою чергу вступає на факультет журналістики до університету в Києві. Життя закрутило наших героїв у свій вир. 

Усі знали, що відомий архітектор приїжджає до Києва представляти свій проєкт  реконструкції старих вулиць у столиці. На честь цього була організована велика пресконференція. 

Софія не планувала там бути, але в останній момент керівник попросив підмінити її колегу і взяти коментарі. Дівчина не мала часу досить добре підготуватися і знайти багато інформації про цю людину, тому не знала, як виглядає запрошена особа. Вона навіть не могла уявити, як круто повернеться її життя після цієї зустрічі. 

«Не дозволяй почуттю самотності змушувати тебе повернутися до токсичної людини».

Ось уже повна зала… останні хвилини метушні репортерів… Усі зустрічають головного винуватця цього зібрання бурхливими оплесками. І тут Софія застигла з піднятими бровами, адже це був… Максим. 

Скільки років вони не бачилися? Дев’ять чи цілих десять? З того часу він справді змінився, але залишився той самий упевнений погляд. Журналістка вирішила почекати його після зібрання. Вони зустрілися в холі, і Максим одразу впізнав свою «блакитнооку принцеску». У затишному кафе вони говорили про все на світі, а точніше про все те, що сталося з ними за час такої довгої розлуки. Максим дізнався, що Софія мала стосунки з їхнім спільним знайомим, але коли вона розповіла про те, як вона себе тоді почувала, Максим сказав: «Не дозволяй почуттю самотності змушувати тебе повернутися до токсичної людини. Ти ж не будеш пити отруту лише тому, що хочеш пити?!». 

Цей вечір вони провели разом. Після цього Максим вирішив більше не повертатися за кордон, адже тут, у Києві, його кохана людина і на додачу – грандіозний проєкт, який він хоче втілити в реальність. 

Літом подружня пара вирішила взяти собі відпустку і відвідати своє рідне селище. Вони гуляли такими дорогими для них вулицями. Проходили біля невеличкого парку, де вони так любили грати хованки; відвідали і той самий знаменитий дитячий майданчик, бачили ту саму гірку (щоправда, добряче реконструйовану). 

Ввечері закохані пішли до річки, у якій відбивалися останні промені сонця, створюючи гру тіней та світла. Все повітря навколо було просочене ароматом свіжої трави і запахом водяного бризу, що приносив прохолодний подих річки. І тут почав накрапати теплий літній дощик… Річка наче шепотіла нашим закоханим слова із вірша Миколи Луківа: «Присядьте. Послухайте. Шелестять дощі про те, чого не вимовиш словами».

Марія ЧИКУН.

Читайте також: «Що робити, якщо ви вагітні... від загарбника? Відповідь священнослужителя з Волині».