І сказав священник на похороні воїна: «Він більше не попросить тушонки, хліба чи нові берці...»

На жаль, випадок характерний і актуальний не тільки для Львівщини,  а й для Волині, для Рівненщини, для будь-якого іншого регіону України. Тож прохання – вдумливо прочитати – і спробувати принаймні в себе  на місці зробити все,  щоб гідно провести  в останню путь Героя...

«А мене сьогодні накрило... Пустомити. Львівська область...

Моє місто, що з тобою???

Хоронили нашого Саню. Смурфа, дехто знав його як Благодарочку. Але це зовсім неважливо.

Важливо, ким він був... Важливо, що віддав... Важливо, що отримав узамін...

Санька родом із Донбасу, жив у Пустомитах останні роки... З перших днів повномасштабної війни пішов в армію... Був сиротою, батьки повмирали, жив із дружиною і дитиною в скромній квартирі і тихо будував сімейні плани....

Він був у нашій штурмовій роті, як то кажуть, «свіжим». Найсвіжіший набір на фронт, яким планувалося змінити втомлених і поранених хлопців...

Добре пройшов вишкіл, дуже цінував у людях правдивість і чесність, страшенно ненавидів ворога і мріяв помститися за знищену рідну землю...

Та доля розпорядилась по-іншому – коли приїхав на «передок», буквально за кілька днів внаслідок прильоту КАБу Смурфіка не стало... Побратими запам’ятають його як одного з найщиріших хлопців, завжди готового допомогти...

Віддав життя. Пішов. І от похорон...

Я не знаю, як описати те, що спостерігав сьогодні в моєму рідному місті!!! Як це все, бл...., описати?!!

Кортеж повільно рухався пішою швидкістю від міської ради до церкви... Люди, ви де??? Священники, кілька сусідів, пара-дві друзів, два-три десятки хлопців у пікселі, почесна варта з військкомату, трохи представників влади міста на чолі із мером... До останніх, до речі, зовсім не маю претензій у цьому випадку – оголошення про похорон було завчасно опубліковано і назбирало немало сумних лайків і коментарів...

Машини військових рухаються за пішою процесією, поліція «в голові» і «хвості».

І от перше розчарування: перехожі не стають на коліно, майже ніхто впродовж маршруту – працівники суду, продавці магазинів, пасажири спинених обставинами маршруток не бажають віддати останню шану тому, хто був там за них і замість них... Водії не виходять з машин... Всі тільки нервово чекають, коли то все пройде-проїде, щоб можна було знов повернутись у свої буденні «життєво важливі» справи, колотити копійку – ну і тратити її...

Розчарування друге: колона рухається повільно, оминаючи кільце на виїзді з Пустомит, але кілька машин, які з мосту в’їжджають у місто, вперто «розрізають» її на частини, бо їм, напевно, дуже спішно і діла нема до цього «бідолахи», якого несуть в останню путь...

Розчарування третє: церква. Хлопці чемно стоять на поминальній службі Божій, і от дійшло до промови парафіяльного священника. І тут справжній шок... «Всі звикли казати, що путін винен, лають – шляк би його трафив... Але насправді в цьому всьому винні ми всі, бо відвернулись від Бога», – це слова отця, який, напевне, хотів сказати щось мудре і високодуховне, але своїм «брєдом» просто викликав відразу у всіх військових, які переглядались між собою і не знали, що відбувається...

Та в мене запитання. А хіба Бог нам дав цю війну? Хіба Бог кинув 500-кілограмовим ФАБом (авіаційна бомба з фугасною боєголовкою. – Ред.) на будинок і вбив мирних людей на Запоріжжі??? Хіба це Бог «Смерчем» спалив церкву на Чернігівщині, а балістичною ракетою убив пів сотні людей на Харківщині, які просто проводили обряд поховання... Що скажете, пастирю???

А як вам таке, люди? «Він більше не попросить тушонки, хліба чи нові берці. Йому це більше не потрібно». Це що таке, «всечесний» отче??? Що за дурню ви сьогодні наговорили над труною мого побратима в святому храмі??? А потім на цвинтарі: «Він воював як міг: може, добре, може, не дуже». Та хто ви такі, ..., щоб судити військового і рівень його самовіддачі?! Але Бог вам суддя... Оскома страшенна...

І четверте розчарування: люди... Метушливі створіння з крові і плоті, які охкають на новини, що десь прилетів «іскандер» чи «калібр», що десь загинула дитина і її мама, що десь згоріли заживо цілі квартали... Охкають і ахкають, але проходить рівно одна хвилина – і люди знову повертаються до всього, що не про війну... А чого ж довше думати про це? Це ж десь там. Не у нас. До нас далеко, ППО зіб’є на крайняк. Люди, для яких похорон Воїна став буденністю, війна стала локальним конфліктом, а допомога армії – непідйомною ношею...

Що ще має статись, щоб ви опам’ятались усі??? Скільки ще пролитої крові вам потрібно, щоб у ваших наївних меркантильних головах все стало на свої місця???

Смішно спостерігати вашу наївність і прикро – до рвоти...

Саня, Смурфік, Благодарочка, пробач мені за моє місто.

Спочивай в мирі, друже!!!

Свої – серця нам виривали,
Чужі – тесали нам хрести,
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти...
(Олександр Олесь, 1908 рік).».

Моджа ХЕД, воїн ЗСУ.

P.S. Ви поділяєте думки автора? Маєте в себе схожі випадки? Пишіть про них у коментарях під статтею, або надсилайте їх у редакцію на електронну адресу: [email protected] чи поштову: 43016, газета «Волинь», вул. Ковельська, 2, м. Луцьк. 

Читайте також: «Зеленський боїться втратити прихильників «какаяразніци».