«Коли снаряди закінчились, командир узяв автомат і розстрілював ворогів прямо з люка...»

Дмитро Гранчар народився у 1982 році в Грузії. Але згодом сім’я переїхала на батьківщину батька, в село Теплиця Болградського району Одеської області. У 1989-му пішов до першого класу місцевої школи, а 1998-го став студентом «Арцизького професійного аграрного ліцею», отримавши спеціальність електромонтера.

Військовий шлях Дмитра розпочався 25 травня 2015 року, коли його мобілізували до в/ч 3416

Дніпропетровської області, а далі залишився в армії на контракті. Хоча в жилах Дмитра текла не українська, а болгарська кров, роки служби в ЗСУ показали, що це був справжній патріот України. У кожному бою антену його танка прикрашав український прапор.

Після 24 лютого досвідчених командирів екіпажів, котрі пройшли реальні бойові дії, в танковому батальйоні 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади були одиниці. Тому Дмитро Гранчар у перервах між боями навчав новачків правильно обирати позицію, маневрувати, застосовувати різні види маскування.

Ці навчання врятували життя не одному бійцю.

Він настільки завзято знищував ворогів, що отримав позивний Дємон. Окупанти так його боялися, що у російських соцмережах навіть з’явилося оголошення про нагороду у 25 тисяч доларів «за голову

Дємона», на що Дмитро у відповідь сміявся й казав, що треба почекати, поки ціна виросте до мільйона.

...Дмитро загинув 7 жовтня 2022-го.

– Я дуже добре пам’ятаю той штурм при звільненні Херсонщини, – згадує боєць гірсько-штурмового підрозділу Василь (позивний Буйвол). – Штурм почався невдало – «беха», яка мала нас прикривати, не поїхала, і ми опинилися на відкритому полі перед добре укріпленими позиціями росіян. Вони розстрілювали нас прямою наводкою з кулеметів і гранатометів.

Дємон переламав хід того штурму, російські десантники не витримали його напору й кинулися навтьоки, покидавши зброю.

Ми залягли в траві й не могли підняти голови під шквалом ворожого вогню. І тоді на російські позиції рвонув танк Дємона. По танку лупили з гранатомета, а він із командиром, що висунувся з люка, летів напролом. Танк вибрався на російські траншеї й почав розстрілювати їх впритул із гармати й кулемета.

Коли снаряди закінчилися, Дємон прямо з люка став стріляти у ворогів зі свого автомата, а далі махнув нам рукою й крикнув: «Вперед!». Тільки тоді ми змогли захопити ті траншеї.

Дємон переламав хід того штурму, російські десантники не витримали його напору й кинулися навтьоки, покидавши зброю. Усі піхотинці обожнювали Дємона, для нього не існувало небезпеки. Ми знали, що

Дємон прикриє нас за будь-яких обставин, за ним було як за бетонною стіною...

Поліг Герой під час звільнення села Нова Кам’янка на Херсонщині. Ворожа ракета влучила в башту танка – Дмитро загинув на місці…

Певний час побратими не могли забрати його тіло, бо той бій було програно. Однак як тільки ЗСУ таки звільнили місцевість, вони одразу вирушили за Дмитром, аби передати його родині для урочистого поховання, на яке заслужив. По маршруту похоронного кортежу у Теплиці приспустили державні прапори, мешканці громади ставали навколішки...

Ярослав ГАЛАС, офіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.