«Клює!» Як вони на фронті мріяли про це слово!

«Хлопці, це ж рак! Та я його тільки на базарі бачив»

…На березі водойми, що серед лісу на околиці Луцька, – тихо і незворушно. Світає. Саме в такий вранішній час зустрічаємо з активістами-волонтерами поранених бійців, які лікуються в обласному госпіталі. А потрапили вони сюди з найгарячіших місць Сходу України, де другий рік триває жорстока повномасштабна війна.

Сьогодні для наших мужніх захисників уже вкотре організовують чоловіче дозвілля – риболовлю. Цей спосіб відпочинку дає військовим  змогу абстрагуватися, на деякий час забути про усе те, через що довелося пройти. 
Вісім чоловіків виходять із мікроавтобуса,  допомагаючи один одному. Серед них є фронтовики з важкими ураженнями, котрі втратили кінцівки. Організатори  подають їм усе необхідне для ловлі риби: вудки, наживку, прикормку, крісла, пледи. Пропонують гарячий чай та каву. 

Військові влаштовуються біля озерця. Небесна синь відбивається у воді, гойдаються поплавки. За трохи часу то один, то другий вигукують: «Клює!». Задоволені чоловіки виймають рибинки, якими хваляться перед побратимами. А он там хтось із них упіймав величезного рака, усі поспішають подивитись. «Хлопці, це ж рак! Та я його тільки на базарі бачив!». Емоції… Після пережитої напруги на фронті це справді розряджає, знімає стрес. 

Задоволені чоловіки виймають рибинки, якими хваляться перед побратимами.

«Заходили на позицію утрьох, а вийшов я один»

«Які враження та успіхи?» – підходжу і цікавлюся в одного із бійців. «Гарно і спокійно, тихо тут – це головне. Після боїв та гучних обстрілів це найбільше цінуєш, – ділиться 42-річний Олександр із Чернігівщини. – От спіймав дві маленькі рибки. Віддам товаришу, він котика підгодовує, який прибився до госпіталю, так за нього переживає», – сміється. 

Співрозмовник поринає у спогади довоєнного життя, коли частенько рибалив на Дніпрі та Десні, описує моменти задоволення та насолоди від природи, тихого відпочинку, бо це, каже, для нього у риболовлі головне. 
Війна для Олександра почалася із рідної Чернігівської області, кудою росіяни заходили на наші землі. Нині ж уже більш як півроку воює поблизу Авдіївки на Донеччині. 

«Там – розруха. Ще зимою стояв дачний масив, були будиночки. Зараз уже нема нічого – груди цегли, де-не-де стіни і чисте поле, випалене, вибите. Дерев нема, листя не видно, тільки стирчать обрубки там, де товстіший стовбур, де тонший – то під корінь спалено, – розповідає військовослужбовець. 

Підтверджує слова, гортаючи знімки у телефоні: «Це у двір прилетіло, де ми жили. Це ракета не зірвалась, такий подарунок, повезло. А ось які руїни, одні стіни по вулицях Авдіївки, а у цьому місті ще біля тисячі людей живе. То нас затопило весною, чоботи он пливуть і їжа за ними. А це після прильоту ракети у старе житло,  дивом там нікого не було, 10 секунд не встиг дійти туди дядько. І з технікою великі проблеми, ось як пікапу нашому не пощастило, розбили вщент… А ось такими виходять після 30 днів із позицій наші бійці», – Олександр показує селфі зі змученим поглядом, довгою бородою та волоссям.   

Він зберігає у телефоні всі знімки. Не раз повторює про важливість розуміння суспільства тих подій на фронті і, власне, поваги до бійців.

На початку вересня Олександр зазнав контузії, снаряд розірвався за чотири метри від нього. Заходили на позицію утрьох, а вийшов він один. Після цього потрапив у госпіталь, погіршився слух. 

У мирному житті чоловік працював пекарем, потім – у відділі рибальства, туризму і відпочинку, останні 10 років був продавцем побутової техніки. Каже, сам по собі людина добра та спокійна, уміє себе тримати в руках. Але до того, що робиться на фронті, звикати важко. Найбільше хочеться відпочинку морального, але на нього там нема часу. 

Олександр згадує уривки жахливих подій, які довелося побачити та пережити, про втрати побратимів, евакуації і не раз наголошує: «Усіх подробиць, що там робиться, не треба знати, важливе тільки ваше розуміння. Війна – це бруд, сльози, біда. Спочатку було страшно, потім настала байдужість. Ми сунули голови у такі місця, що важко повірити. Часто у деяких ситуаціях на фронті я навіть і сам не знав, як себе поведу, як спрацює психіка. Після втрати наших наступає апатія, безвихідь. Бувають і панічні атаки, коли прокидається інстинкт самозбереження. Але є на фронті і періоди цінні. Є такі побратими, які завжди підтримають, прикриють, з якими ніде не страшно».

«А медаль «За мужність» мені у госпіталі особисто вручав Президент Зеленський»

Поряд через кілька метрів хлопці у захваті показують хороший улов – карась завбільшки з долоню. «Для юшки саме те», – хваляться бійці. Спіймав красеня 31-річний Михайло, родом із Любешівщини – із села Угриничі. Чоловік на війні минулого року втратив праву руку. Цього року у серпні в Італії отримав сучасний біонічний протез. 

«Я був з дружиною у Чехії, коли почалася війна. Ми поїхали, щоб заробити на ремонт у квартирі, яку перед тим придбали. Як тільки почув про війну, одразу рвався в Україну, дружина не відпускала. Постійно був неспокій, читав новини, що гинуть жінки, діти, у мене серце розривалось. З-за кордону допомагав  як міг, пересилав кошти знайомим волонтерам. Місяць витримав і приїхав, бо знав, що тут можу допомогти більше. 

Одразу на другий день – у військкомат. Тоді мені сказали іти додому, почекати трохи. Призвали у травні 2022-го. З Володимира за кілька днів нас відправили на околиці Бахмута. Там були постійні обстріли, зранку до вечора, з усього можливого озброєння. Рівно місяць відтоді пройшло, як під час чергового обстрілу мені відсікло руку. Не знаю й сам, як вдалося добігти до хлопців зі своєю рукою. Віддаю її побратиму Сергію, кажу: «Тримай». Хлопці вражено дивляться на мене», – розповідає Михайло про цей страшний у його житті день. 

Вони його і врятували, швидко наклали турнікет. Та довелося ще понад 6 годин терпіти пекельний біль і чекати на евакуацію. Тоді було дуже багато поранених, але наші бійці вичікували, поки стемніє.    

 Окрім втрати руки, у Михайла осколком розсікло щелепу, через що довгий час їв лише одні бульйони. На третій день після операції у Дніпровський госпіталь приїхав Президент України Володимир Зеленський.
«Це було 7 липня, – пригадує боєць, – я не міг говорити, був слабким, ховався тоді від камер. У той день Президент вручив нам медалі «За мужність» ІІІ ступеня».

Під час чергового обстрілу мені відсікло руку. Не знаю й сам, як вдалося добігти до хлопців зі своєю рукою. Віддаю її побратиму Сергію, кажу: «Тримай».

Схвильовано ділиться захисник і своїми переживаннями на реакцію суспільства, коли бачать поранених військових. Каже, що є чимало незнайомих людей, які при зустрічі можуть подякувати, сказати «Слава Україні!», заплатити у громадському транспорті чи не взяти гроші за продукти на ринку. Через це буває ніяково бійцеві у таких ситуаціях. Але від того стає тепліше на душі, бо відчуваєш підтримку. Однак нерідко трапляються водії, які не зважають та беруть повну суму за квиток. Бо Михайло, хоч і зранений, не має ще статусу УБД (учасника бойових дій), а отже, відповідного посвідчення поки що не отримав. 

Болить бійцеві, коли перехожі відвертаються, а то й відверто ігнорують. У Львові трапився з Михайлом випадок, який глибоко його зачепив. В автобусі на запитання малого онука «Чому в цього дядька немає руки?»  –дідусь відповів: «Бо він хворий».

«Це ріже по серцю», – зізнається молодий воїн. 

Михайло, незважаючи на свій стан, не пориває зв’язку з побратимами, допомагає з усіх сил. Він дуже прагне, щоб усі пройнялися фронтовими проблемами. Тому просить усім серцем: люди, будьте добрішими, бо війна не може не боліти. 

Люба ХВАС

Читайте також: На Волині учасник бойових дій отримав ордер на квартиру.