«У Маріуполі мені казали прямо в очі: «Я нєнавіжу вашего Шевченко»

Директорка нововолинського ЗДО №4 Людмила Могіль, як завжди, була емоційна, красномовна й безапеляційна: «Наш колектив поповнився чудовим педагогом, щирою людиною. Це музичний керівник Тетяна Анатоліївна Муратова з Маріуполя. Ви повинні про неї написати»

«За 8 тисяч кілометрів дівчата-будівельниці везли з собою «Кобзар»!»

Розмовляємо із нашою героїнею у кабінеті директора дошкільної установи. Вона трішки схвильована увагою преси, але швидко опанувала себе і чудовою українською мовою, притаманною мешканцям східних регіонів нашої держави, розповіла:

– Я – корінна маріупольчанка. Це ще все розпочалося в епоху радянського союзу: у рідному місті без протекції непросто було вступити до вишу. Тоді я пішла іншим шляхом – освіту педагога дитячих установ здобула в російському Саратові, і за розподілом потрапила аж на Далекий Схід, на ударну комсомольську будову – електростанцію. Саме там уперше відчула тугу за рідним українським словом. У гуртожитку, де жила, було багато українців. Одного вечора на кухні запитала у дівчат: «А чи є у кого будь-яка книжка українською мовою?». І мені принесли. Яку б ви думали? Так, це був Шевченків «Кобзар». Уявляєте, за 8 тисяч кілометрів від рідної землі дівчата-будівельниці взяли з собою найдорожчу книгу – «Кобзар»!

Тетяна Анатоліївна ставить питання: «Як і де виховували у тих дівчат 1970-х років любов до України, до української мови?». Сама й відповідає, що то були вчителі української мови та літератури – тихі й сором’язливі, які багато читали учням поезію Шевченка, не промовляючи пишномовних слів, сіяли в дитячих душах любов. І це в майбутньому дало сходи.

Ще один спогад із далеких північних країв:

– В місті Зея Амурської області, де я працювала, був краєзнавчий музей. У ньому збереглися українські вишиванки тих, кого силоміць переселили далеко від Батьківщини. Ті люди, наші діди, зберегли не тільки національне вбрання. Вони співали українських пісень, варили узвар і дуже сумували за рідною  землею. Це – свідчення вірності українському корінню.

«Ти за нєй прісматрівай!»

Та рідна земля манила з далеких країв, і в 1988 році Тетяна Анатоліївна повернулася в Україну, на малу батьківщину – в Маріуполь.

Моя співрозмовниця згадала ті нелегкі 1990-ті. Економічні негаразди, все повністю зросійщене. Але її не полишало бажання якось українізувати громаду маріупольців. В одній із протестантських церков міста знайшла однодумців, купила бандуру і з трьома літніми хористами церковного хору їздили Донецькою та Запорізькою областями з виступами на Різдво, Великдень, інші релігійні свята. Їх запрошували в школи, виші Маріуполя, громадські організації, бібліотеки – нести українське слово, пісню, колядку.

 Під час облоги міста ми бігали під обстрілами по воду, варили кашу в коротких перервах між вибухами градів, мріяли про шматочок хліба й терпляче чекали можливості покинути місто.

У якийсь момент пані Тетяна зрозуміла, що це треба розпочинати з дитячого садочка, – і попросилася туди на роботу.

– А там усілякого було, – згадує. – В одній установі директор йшла у відпустку і давала настанови методисту: «Ти за нєй прісматрівай!». Але там мала однодумців, з якими все робили не так, як комусь хотілося...

Завідувачка іншого дитсадка говорила мені в очі: «Я нєнавіжу вашего Шевченко». Але ми перемагали, крига ламалася, мене підтримували журналісти міської російськомовної газети «Приазовский рабочий», громадської організації «Просвіта», вчителі української мови та літератури міста. За підсумками творчого змагання 2021 року серед педагогів дошкільної ланки освіти Маріуполя я була визнана кращою.

Війна вигнала з рідного міста, але доля дала можливість реалізувати себе

Все сталося несподівано, дико. І всі плани перекреслило вмить 24 лютого. Ще цього дня вона з колегами була на роботі, а вже в окремих районах лунали вибухи. Тетяна Анатоліївна зауважила, що навіть її брат-військовослужбовець був вражений початком повномасштабної війни, не здогадувався про жахливу біду, яка прийшла на нашу землю.

– Під час облоги міста ми бігали під обстрілами по воду, варили кашу в коротких перервах між вибухами градів, мріяли про шматочок хліба й терпляче чекали можливості покинути місто, – згадує жінка ті страшні дні. – Тільки 27 березня змогли пішки вийти з Маріуполя, який залишали в руїнах: понищені вибухами багатоповерхівки, поруйновані трамвайні колії…

Кілька переїздів із дочкою й онуками – і з квітня минулого року нас прийняв Нововолинськ, а з грудня 2022-го я вже працювала у колективі ЗДО №4. Без компліментарності скажу: тут знайшла відразу щирих, хороших колег – колектив дитсадочка разом із директором Людмилою Миколаївною Могіль. Відчуваю підтримку моїх творчих ідей у їх реалізації, підтримують мене й у вирішенні побутових проблем.

– Нововолинські діти відрізняються від маріупольських?

– Вони такі ж – допитливі, щирі, відкриті. Мені подобається довіра батьків до вихователів. Я бачу, як вони спілкуються, до дрібниць обговорюють, усе робиться без поспіху. Виховательки намагаються якнайкраще підготуватися до цікавих занять із дітьми. Заклад забезпечено інтерактивним та дидактичним обладнанням для розвитку дітей. У приміщенні садочка відчувається атмосфера затишку, рідної домівки.

Пані Тетяна з приємністю зазначила, що має можливість всі свої знання, досвід реалізовувати, пропагувати улюблену бандуру серед юних нововолинців. Окрім того, організувала клуб дошкільнят «Мала академія наук в країні Сонячних промінчиків», де проводить заняття зі STEAM-технології, поєднуючи музику, математику, фізику, хімію, географію, біологію. У цьому навчальному році розпочали проєкт співпраці з Нововолинським ліцеєм №8 з метою адаптації дітей 6–7 років до шкільного життя. Для майбутніх випускників і першокласників буде проводити урок мистецтва. 

Скрізь, де б не працювала ця невгамовна творча жінка, звучить українська пісня під акомпанемент бандури.

* – «Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу». 

Читайте також:  ««Неук та рецидивіст»: Кондратюк наїхав на Козловського».