«Бувала я в Америці, але кращого місця, як Городище на Волині, для мене нема»

– А знаєте чому? Тому, що такої тиші, спокою ніде нема. І такого повітря. Як один чоловік каже:  «Я ним не дихаю – п’ю його», – так прокоментувала  жінка свою «любов на все життя».

«У кожному селі є своя баба Параска, яка все знає і за все вболіває»

Того дня, коли я була в Городищі, староста Облапівського старостинського округу Петро Олексюк, до якого належить і це маленьке село, мав невідкладні справи, тож ми не могли з ним тоді поспілкуватися.

Жінка багато років у районну газету «Вісті Ковельщини» писала про проблеми села, потреби людей

Але пан Петро порадив зустрітися із корінною мешканкою Ніною Федорук, яка «все розкаже й покаже».

Коли ж завітала до Ніни Василівни, то з перших її слів стало зрозуміло, чому саме до неї скерував староста. Жінка багато років у районну газету «Вісті Ковельщини» писала про проблеми села, потреби людей (окремі публікації увійшли до книжки «Дарунок долі», доповнивши поетичні рядки авторки). Як сама висловилася, у кожному селі є своя баба Параска, яка всіх знає, за все, що тут робиться, вболіває.

 От така «правдолюбка», якій хочеться, щоб і в її маленькому селі людям, котрі його не покинули, краще жилося.

Саме з цього й почалася наша розмова:

– Я ж тут народилася, живу – уже восьмий десяток літ розміняла. Бухгалтером в колгоспі, потім – у сільській раді працювала. Але завжди, як у нас кажуть, норму мала – і льон полола, рвала, й ланку буряків обробляла. У Городищі пів тисячі працездатних було. А тепер всього населення – дві сотні. Пригадую, як колгосп побудував будинки для спеціалістів. Людей запросили в те житло з інших сіл – ще побільшало мешканців. Були молоді сім’ї – значить, і діти підростали. Тож школу нову побудували – ви, певно, на в’їзді бачили її. А тепер усе позакривали…

 П’ять років тому, виявляється, не стало дев’ятирічки, яку реорганізували в початковий освітній заклад. Але ще через рік і його закрили.

– І тепер о сьомій годині ранку діти встають і їдуть в Дубове, – каже Ніна Василівна, онукам якої доводиться ось так добиратися на навчання. – Менших автобус забирає зранку, старших – трохи пізніше. Школи, бодай початкової, не вдалося людям відстояти – пішло приміщення під клуб. А от ФАП відвоювали. Є у нас ще одна, найболючіша, проблема – магазин, який був єдиним на три села (наше, Гредьки й Красноволя), теж іще в березні закрито. Добре, якщо в когось є машина, то може поїхати в Дубове чи у Ковель і скупитися. А хто без свого транспорту, як ми останнім часом із чоловіком, то надія тільки на базар. А він у Городищі раз на тиждень буває – по вівторках.

Чому б депутатам не прийняти закон, котрий зобов’язував би кожного окультурювати територію, яку успадкував. Якщо ж три роки, наприклад, вона не бачить турботи господаря, то переходить у власність сільської ради. 

Про ці ж проблеми довелося почути й від ще одної мешканки села – Надії Мазеїн, яка очолює місцеву ветеранську раду. Надія Володимирівна теж добре знає, як то вранці проводжати онуків на навчання в інше село. Але коли про це зайшла мова, то Надія Володимирівна міркувала так:

– Ясно, що добре, коли в селі є школа. Але ж ми знаємо, що в нашому вже нема стільки дітей, щоб працював хоча б початковий освітній заклад. На наступний навчальний рік, наскільки мені відомо, не буде жодного першокласника! Ситуація зміниться в кращому випадку років через п’ять–шість.

 Тож мова зводиться до того, про що вже говорила й Ніна Федорук: змаліло село. Одна з причин – що після того, як колгосп розвалився, молодь почала шукати роботу десь-інде, зокрема в Ковелі.

Доїзд із Городища до міста залізничників добрий – і маршрутка ходить, і потяг – там і працевлаштовувалися. У міські садочки навіть дітей возять.

 А стосовно магазину, який вкрай потрібний у селі, забігаючи наперед, скажу, що, за словами старости Петра Олексюка, з котрим ми згодом поспілкувалися з цього приводу, «питання не закрите – приміщення є, йдуть пошуки підприємця, який відкрив би тут свою торгову точку». Правда, як зазначив пан Петро, кожен вивчає ситуацію й визначає, чи рентабельною вона буде. А тут найперше питання – яка кількість населення?..

Накупольний хрест – єдина згадка про старовинний храм, який знищений пожежею

З Ніною Федорук ми проїхалися й пройшлися вулицями села, аби побачити і ту школу, а точніш її приміщення, і колишній «сільповський» магазин, який давним-давно не працює, і хрест із пам’ятною дошкою на місці старовинної церкви 1776 року, яку німці в роки Другої світової війни спалили (кажуть, що новий храм Успіння Пресвятої Богородиці, збудований у селі, – її копія). А накупольний хрест старої церкви не згорів під час тої пожежі, і його багато років зберігала в себе родина Ткачуків, яка побудувалася на цьому місці. Тепер він стоїть біля нового храму. …Подекуди вражали зарослі, за якими важко було розгледіти самі будівлі. В обіймах таких непрохідних хащів стоїть і хатина вже покійної баби Грицихи, стіни якої господиня з романтичною душею колись пташечками розмалювала. 

 – Молоді люди повиїжджали, – каже Ніна Василівна, – їхні батьки відійшли у засвіти. Але ніхто не поспішає продавати порожні хати, «бо ж то батьківський маєток». А виходить, що той «маєток» розвалюється, пропадає – тож бачите, які джунглі.

Ми – на вулиці Луговій, де всього чотири хати, в яких живуть люди. Сюди Ніну Василівну ноги, як мовиться, самі несуть.

– Я покажу вам хатину «на курячих лапах», де я народилася й жила до семи літ, – каже моя попутниця. – Вона була дідова. Потім батьки свою збудували таку ж невеличку, від якої, правда, на сьогодні й сліду нема. А дідова хатина збереглася, бо побудувався на цьому обійсті мій дядько – стала вона частиною новозведеної господарської споруди.

Розмовляємо з дочкою дядька Ніни Василівни – Ольгою Козулею. Вона хоч і з молодшого покоління, але ще пам’ятає своє село більшим:

– Це ж уявіть, скільки людей було, коли в кожній хаті, яка тепер порожня, жила сім’я з дітьми! Така ж і вулиця Пасічна, де ще більше пусток.

Згадавши в розмові про вулицю Пасічну, пані Ольга сказала:

– А ви до Оксани Мулярчук зайдіть – у неї дуже гарно на обійсті, хоч живе тут із чоловіком в останні роки тільки в дачний сезон. Сьогодні ще застанете, бо завтра вона до Києва від’їжджає.

Створила на дідівському обійсті райський куточок і пропонує, як боротися із сільськими джунглями 

Так я зустрілася з жінкою, яка родом зі Львівщини, а 43 роки тому стала городищенською невісткою. Багато літ сім’я Мулярчуків жила в Ковелі. А до Городища, малої батьківщини чоловіка, душею приросли. І з приводу того, чому  це село й хата не відпускають, говорила так:

– На цій землі – глибоке родове коріння. Тут жили прадід, дід, батько мого чоловіка. Ще досі під горіхом стоїть дідова хата і ось ця – батькова, а тепер уже наша. Тут кожен клаптик землі увібрав у себе пам’ять про всіх, хто тут ходив, працював – садив, обробляв, косив... Тут особлива аура умиротворення й невидимого захисту від найрідніших людей, котрі вже давно за межею вічності...

Теплого цьогорічного вересня на обійсті цвіли квіти. Оксана пошкодувала, що я трохи запізнилася й не застала всієї краси. Закінчилося, як висловилася жінка, її раювання в Городищі – перед від’їздом до Києва вона уже зібрала те розмаїте декоративне птаство, яке «поселяється» тут навесні з її приїздом. Все це можна було побачити лише на численних фотознімках, 
відеосюжетах – виявляється, жінка щодня фільмує, аби зберегти пам’ять про кожен день і мить, прожиті в Городищі. Вона розчулено говорить:

– Я багато бачила світу (молодший син Мулярчуків мешкає у Нью-Йорку – виграв зелену карту в Америку й уже двадцять років живе за океаном, де бувала й Оксана. – Авт.), але кращого місця, як Городище, для мене нема. А знаєте чому? Тому, що такої тиші, спокою ніде нема. Й такого повітря нема. Як один чоловік каже: «Я ним не дихаю – п’ю його».

І як освідчення в любові – рядки знайомої пісні: 

«Пахне рідне село 
Тишиною лугів,
І роздоллям небес, 
І піснями гаїв...»

в імпровізованому акапельному виконанні. Оксана Мулярчук, яка багато років викладала музику в школах Ковеля, а згодом – села Зелена, – відома на Волині й за її межами аматорка сцени, яка свого часу створила в місті залізничників тріо «Райдуга». А ще жінка була депутатом Ковельської районної ради. І, як сказала, вела питання культури, духовності. Знала проблеми краю, зокрема й свого Городища. Вона вважає, що село стало таким маленьким з багатьох причин. Одна з них – та, що  нема Генерального плану його розвитку. А відтак не визначено територію під забудову.

Оскільки населений пункт недалеко від Ковеля, то молоді люди брали б ділянки, принаймні під дачу, – життя б тут не згасало. Тим часом ось такий парадокс – навіть місцевим мешканцям доводиться їх купувати. Оксана говорить:

– На жаль, більш як за чотири десятки літ, упродовж яких я знаю Городище, тут мало що змінилося. Хіба що з’явилося декілька сучасних новобудов. А от людей стало менше й значно побільшало хат, що стоять у зарослях. У мене з цього приводу така пропозиція: чому б депутатам не прийняти закон, котрий зобов’язував би кожного окультурювати територію, яку успадкував. Якщо ж три роки, наприклад, вона не бачить турботи господаря, то переходить у власність сільської ради. Тоді б усі ділянки були доглянуті, бо ніхто не захотівби втрачати батьківський спадок.

 Катерина ЗУБЧУК, заслужена журналістка України.

Читайте також: «Воїн-Герой із Волині: «Найважче втрачати бойових побратимів, боляче видаляти номери їхніх телефонів».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.