Сім'я волинського священника: «І через 22 роки шлюбу чоловік до мене навіть на людях звертається «кохана»

«Я вимолив собі таку дівчину за дружину»

Качин для них уже давно став своїм, рідним. Бо ж приїхали сюди невдовзі після свого весілля і рукопокладення випускника духовної семінарії Юрія Матича у священники. Тут народилися їхні четверо дітей – троє синів і донька. Чи думала Аліна в дитинстві, юності, що вивчиться на регента та ще й стане матушкою? Коли про це зайшла мова, жінка пригадала, як то все було:

– Я росла в Піщаному Камінь-Каширського району у віруючій сім’ї. В родині нашій всі гарно співали, і я любила пісню. Церкви в селі не було – на службу Божу їздила то у Верхи, то в Полиці. Храм у нас відкрили в 1999 році (як я школу закінчувала, то співала в хорі). До нас прислали молодого священника Сергія Приходька з матушкою Ларисою. І саме тоді, можна сказати, я й визначилася зі своїм подальшим шляхом. Мені дуже сподобалися стосунки в цьому подружжі – захотілося й самій вчитися в духовній семінарії. З Божою поміччю, попри великий конкурс при вступі, мрія збулася.

Аліна була першокурсницею регентського відділення, а її майбутній чоловік Юрій Матич родом із селища Голоби Ковельського району, обравши священницький шлях, вчився вже на четвертому курсі. Після знайомства вони якийсь час дружили. Оскільки дівчина не мала музичної освіти й, не знаючи нот, відчувала труднощі, то Юрій, який мав хороший слух і музичну школу за плечима, взявся їй допомагати.

Тепер вони уже своїм синам та доньці розказують, що для міцного шлюбу потрібні старання двох: треба бути терпеливими, вміти прощати одне одного, дбати, аби коханій людині, яка поряд із тобою, жилося краще. 

І ось Юрій закінчив семінарію, Аліна – другокурсниця. Про обранця дочки вже й мати знає. Перш – з її слів, а потім і сама приїхала до Луцька й познайомилася із майбутнім зятем. У молодят ішло до весілля, бо ж сан священника Юрій міг одержати лише після одруження. Оскільки Аліна була наймолодшою в сім’ї із шести дітей, то мати, може, ще й думала, чи не поспішила донька з вибором. А батько при зустрічі з Юрієм говорив йому: «Якщо любиш, то бери її за дружину». А що ще можна сказати хлопцеві після такого його зізнання: «Я вимолив собі таку дівчину за дружину». У 2001 році на Покрову були заручини, а 21 жовтня, на храмове свято в селі Піщане, Аліна і Юрій Матичі повінчалися.

– Юрій дуже мене любив – я це бачила, відчувала, коли йшла за нього заміж, – каже Аліна, повертаючись спогадом у минуле. – Сьогодні, майже через 22 роки нашого шлюбу, ще більше впевнена в почуттях свого чоловіка. Як і у своїх.

«Парафія наша невелика, то батюшка ніякої роботи не цурається»

У рік одруження 9 грудня Юрій Матич був рукоположений у диякони. Зовсім скоро мав сан священника. А 19 грудня уже правив у церкві села Качин, куди його направили.

– Хоч я з Камінь-Каширського району,  – каже Аліна, – Качина не знала. Пригадую, довго їхали автобусом, ліс не кінчався. Дуже рано прибули в село і вперше побачили храм, який зараз надзвичайно милий нам. Це  – одна із старовинних дерев’яних церков, що збереглися на Волині.

Й осіли Матичі тут, оселившись у церковній хаті, пустили своє коріння. Найстаршого сина назвали Миколою, оскільки в день цього святого була перша служба отця Юрія в Качині. А потім народилися Серафим, Андрій. Дав Бог і донечку Марію. У хаті можна побачити різні музичні інструменти  – акордеон, баян, гітару. Всі троє синів, виявляється, мають музичну освіту. Хоч до Каменя-Каширського кілометрів двадцять п’ять, їздили в райцентр у музичну школу. Донька вчиться грати на бандурі. А піти батьковим шляхом ні в кого із синів не було бажання? На це матушка Аліна сказала:

– Ми їх до цього не схиляємо, але якщо вони колись приймуть таке рішення, то будемо тільки раді. Це, вважаємо, має бути покликання. Якщо Господу так угодно, то, думаю, з цього шляху вони не зійдуть.

А далі були такі міркування:

– Як ми ступали на священницьку дорогу, то не знали, якою непростою вона виявиться. Діти наші ростуть у сім’ї священника й бачать, як то треба трудитися, аби досягти чогось у житті. Батюшка Юрій має дві вищі освіти. Він вчився, коли в нас було вже двоє маленьких синів. Їздив на сесію, а я сама з ними залишалася. Маючи фах педагога, мій чоловік шість років працював у Качинській школі, вів історичний гурток. А коли цього місця не стало, то ніякої роботи не цурався, аби добути якусь копійку для сім’ї – четверо дітей піднімати непросто (парафія наша невелика – на особливі доходи не доводиться розраховувати).

До речі, декілька років Юрій Матич, поки не підводило здоров’я, їздив працювати на пилораму в село Тойкут на Ковельщині. А його дружина не лише як регент керує церковним хором, а й працює в місцевій школі – викладає музику і музичне мистецтво. А ще є художнім керівником у Качинському будинку культури. І це завдяки тому, що свого часу закінчила музично-педагогічний факультет Рівненського гуманітарного університету.
– Вищу освіту здобувала, – розповідає жінка, – коли було вже троє синів. А під час навчання й донька народилася. Доводилося їхати на сесію з немовлям. І тоді вже чоловік мене виручав. Щоразу був з нами. Глядів Марійку, поки я складала заліки, екзамени. У Рівному, на квартирі, яку винаймали в дуже добрих людей, і повзати наша донечка навчилася. Виберу вільний час, прибіжу, погодую її – і назад в університет.

«Ми одне одного розуміємо з півслова»

Мова зайшла про те, якою є (має бути) сім’я священника, аби служити прикладом для інших вірян. І я почула від Аліни:

– У нас із чоловіком дуже гарні стосунки. Я для нього «кохана» – інакше не називає навіть на людях. Знаю, що це не просто напоказ, а щиро. Ми одне одного розуміємо з півслова. Думаю, якби вернути роки, пройдені разом, але вже з таким взаєморозумінням, як тепер, то початок нашого життя був би ще яскравішим, емоційнішим. Кажуть, що залізо, аби з нього щось зробити, треба розплавити, потім загартувати. Так і людина мусить здолати якісь випробування, щоб стати такою, якою вона є…

Кожна сім’я (не виняток і родина священника) проходить через період притирання характерів. Так було і в наших героїв. Хоч про це знали лише вони. Бо, як висловилася матушка, вона ніколи, навіть як було важко, не жалілася своїй матері. І взагалі нікого не посвячувала в те, що стосувалося їх двох із чоловіком, не виносила домашні проблеми на обговорення. Все «перетиралося» й вирішувалося в сім’ї. І сьогодні, майже через двадцять два роки шлюбу, жінка каже:

– По суті, весь цей час ми вчили одне одного, якими мають бути стосунки в подружжя. І зараз батюшка Юрій, вертаючись додому з якоїсь дороги, привозить мені й дітям якісь гостинці. А раніш цього не було. Або таке, що вже й сини та донька зауважили: коли їде в поле, де я з ними сапаю чи вибираю картоплю, то обов’язково з букетом квітів. Нехай і польових, які нарвав на лузі, – головне його увага. А мій характер – колись бойовий, аж непідвладний (мабуть, далося взнаки те, що я – наймолодша в батьків із шести дітей, тож мене балували) змінився в кращу сторону. І це мене тішить…

Сімейна наука Матичів не була даремною. Тепер вони уже своїм синам та доньці розказують, що для міцного шлюбу потрібні старання двох: треба бути терпеливими, вміти прощати одне одного, дбати, аби коханій людині, яка поряд із тобою, жилося краще.