Волинянин Олег Звірко приїхав на весілля доньки прямо з передової

«У житті я вирізнив для себе три найважливіші рубежі. Перший – то наше з Валею одруження й народження доньок Анастасії й Наталії. За клопотами ми незчулися, коли виросли дівчатка, тиждень тому вже благословили Настю під вінець – то другий рубіж. Тепер треба дочекатися внуків, побачити, якими вони ростимуть, що казатимуть, як любитимуть нас…» – усміхався, напевне, уявляючи той прегарний третій рубіж, воїн із села Борочиче Мар’янівської територіальної громади Луцького району Олег Звірко перед поверненням на фронт. Наче на крилах, мчав звідти жовтневими днями додому на доччине весілля… На ньому ж бо ще й замріяв, як і годиться, зустрітися з усією родиною. «Лише двоюрідних братів і сестер маю аж 20!» – гордо каже воїн.

«Лише двоюрідних братів і сестер маю аж 20!» – гордо каже боєць.    

 «А як не воювати? Я ж нормальний хлоп!»

Із коротких відпусток Олег Звірко без вагань повертається у пекло війни – на свій пост захисника з 2014 року!

– Але як було не йти воювати тоді й тепер? Я ж нормальний хлоп. Дружина Валя, звісно, переймалася до плачу, та розуміла, що відмовляти мене від військкомату було марно, – пригадує герой цієї публікації і нашого часу своє рішення пройти випробування, бути у важку хвилину, як Бог велів, чоловіком-оборонцем.

Був не тільки у селі господарем – спробував заробітчанського хліба в Бельгії, працював і далекобійником, та ніколи ні про що не жалкує. Коли почалася повномасштабна війна, разом із односельчанином, атовцем Василем Збудовським вони одними з перших знову стояли під дверима військкомату. Обоє просилися в «свою 14-ту ОМБР», та там «уже не було місця». На прохання земляків якнайшвидше стати в стрій «щось придумав» їх односелець-атовець Микола Маціюк (він із сином Іваном теж не барилися вирушити на захист рідної землі), і їх записали у 24-ту ОМБР імені короля Данила.

 Коли закінчиться війна? Все залежить від влади, а ми просто робимо свою роботу, щоб ніяка російська падаль не топтала нашу землю.

На солдатське життя військовослужбовець на псевдо Звір не нарікає, про фронтові будні розповідає скупо. Мовляв, на війні, як на війні: її не боїться лише нерозумний. Каже, що АТО для нього порівняно з нинішніми бойовими діями схожа на ранкову зарядку. Не такі тодішні і нинішні зброя, амуніція, одяг. Та йому однаково в усі роки болять незагойні рани від втрати побратимів...

«Шкодую, що Василя не було на нашому святі...»

Тепер Олег захоплюється окопними друзями-патріотами, більшість із яких ніколи не мали військових квитків і не тримали в руках зброю, а пішли на фронт за покликом совісті, честі.
На жаль, серед них уже немає побратима Василя Збудовського. Герой загинув цьогоріч 22 березня під час  бойових дій у районі села Вільшана Куп’янського району Харківської області, залишивши по собі воістину невмирущі спогади. 12 жовтня в Борочичевському ліцеї Мар’янівської територіальної громади на честь колишнього випускника школи, 44-річного захисника Василя Збудовсь-
кого освітянська родина відкрила меморіальну дошку.

– Шкодую, що Василя не було на нашому святі... Але він дуже радів би за моїх молодят, – у голосі воїна вчувається особливе тремтіння.

...Після гіркої паузи Олег Леонідович просить адресувати вдячність волонтерам. Каже, якби взявся рахувати – не злічив би, скільки всього необхідного з 2014 року доставила на всі фронти волонтерська команда горохівчанина Віталія Гладуна, як багато потрібного не перестають постачати друзі дитинства з борочиченським родовим корінням – багаторічний лідер волинських лісівників

Олександр Кватирко й перший заступник начальника Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Руслан Войцеховський,  дружина й мама воїнів Миколи й Івана Маціюків борочиченка Валентина Маціюк.

– Коли закінчиться війна? Все залежить від влади, а ми просто робимо свою роботу, щоб ніяка російська падаль не топтала нашу землю. Не перевелися ще патріоти! Нехай ніхто не сумнівається, що Україна переможе, – переповів пан Олег настрій фронтовиків.

«Діти не хотіли забави, та я скерував по-своєму»

Доньок Анастасію й Наталію Олег Звірко називає своєю гордістю. Неможливо було не почути ні слухом, ні серцем ніжності й любові в голосі цього щасливого батька, коли навіть найскромнішими словами відповідав на запитання про дітей, сім’ю, родину.

Настя, яка в заміжжі вже Левчук, свого часу була золотою медалісткою Борочичевської школи і є студенткою-п’ятикурсницею економічного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки, удостоєною президентської стипендії. Зі своїм судженим вона зустрічалася кілька років. 22-літній Роман Левчук родом із сусіднього з Борочичем села Широке. Попри молодий вік чоловік готовий самотужки утримувати свою сім’ю.

 – Не хотіли вони весілля – мовляв, час не той, не для забави. А для мене було дуже важливо побачити родину, то я й настояв по праву батьківства, щоб усі зібралися, як і годиться. Щоб ми наговорилися, нараділися, набажалися одні одним. У мене лише двоюрідних братів і сестер аж 20! – розповідав пан Олег, із якими почуттями і спогадами 31 жовтня знову став віч-на-віч проти ворога на своєму фронтовому посту. Тими словами й світлою душею ніби стверджував мудрий вислів Ліни Костенко: «На цій землі головне набутися разом».  

Щоб так і було якнайшвидше, поспішав на фронт за Перемогою. У нього ж бо вдома попереду ще багато хороших подій і справ. Відмінницею закінчує Борочичевський ліцей молодша донечка Наталія. Дівчина мріє вступити у медичний виш.

– І її треба буде гарно віддати заміж, внуків із Валею будемо глядіти, щось біля хати робити й радіти на своїй землі, – освідчувався воїн життю.

А в.о. голови Горохівської районної організації «Спілка учасників АТО «Щит», координатор волонтерської команди Віталій Гладун через газету «Волинь» адресував молодятам щирі вітання з одруженням і вдячність за передані ними 5000 гривень на потреби ЗСУ. 

 

 

 Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

Читайте також: Ще одна країна ЄС продовжила тимчасовий захист для біженців з України.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.