Вчителька з Херсонщини, яка перебралась на Волинь: «Намагаюсь підтримувати зв’язки з учнями, які живуть під окупацією»

«Щодня болить серце: як вони там витримують»

– Мої вихованці на Херсонщині цьогоріч мали бути випускниками. Але все жорстоко перекреслила російська агресія, – нотки ностальгії за краєм, де провела більшу частину життя, вловлюються з перших хвилин спілкування з цією приємною жінкою. Відразу подумала: «Напевно, учні дуже люблять її». Як потім з’ясувалося в розмові з директоркою Нововолинського ліцею №2 Аллою Кобиш, це справді так: добра, лагідна, компетентна, ерудована…

Моя співрозмовниця сумно розказує про свої воєнні вчительські переживання і про сімейні митарства.

– Серед моїх вихованців на Херсонщині були такі здібні діти – з фізики, яку я викладала, вони успішно здавали ЗНО, набирали по 200 балів. Приємно, що в ліцеї №2 міста Нововолинська, де зараз працюю, мені доручили не лише вести уроки свого улюбленого предмету, а й бути класним керівником 5-А класу. Звичайно, мої дорослі херсонці самостійні, а ці ще маленькі. Але буду допомагати їм адаптуватися до нинішнього непростого життя.

Ті місяці ми фактично жили, тільки перекидаючись словами вдома. На вулицях не можна було збиратися, спілкуватися.

Любов Василівна із задоволенням розповідає про сьогоднішні педагогічні будні, але час від часу повертається до своїх колишніх херсонських вихованців. Каже, четверо з них перебувають в окупації, однак старається з ними тримати зв’язок хоча б на рівні листування в месенджерах, бо рашисти глушать телефони.

– Щодня болить серце: як вони там витримують, – каже.
Любов Василівна досі з жахом згадує перші дні війни, місяці окупації.

– Словами все це важко передати. Було страшно, моторошно, – на очах жінки з’являються сльози. – Уявіть собі: живуть мирно і щасливо люди у великому українському селі Олександрівка Голопристанського району Херсонської області. І раптом…

Село опустіло при «асвабадітєлях»

Так сталося, що окупанти вже 24 лютого зайняли їхній населений пункт і почали господарювати. Пані Любов зазначає, що ще з тими, котрі прийшли першими, щось можна було говорити. А через тиждень-два з’явилися кагебісти-ефесбеники, то в кожній хаті почали все перевертати й «шукати Бандеру» – книги про нього, портрети, інформаційні матеріали – самі не знали що. Впадали у вічі й вражали обмеженість, невігластво цих зайд. Що було робити далі?

– Два місяці ще якось підтримувався мобільний зв’язок, – згадує переселенка. – Можна було дізнатися інформацію, куди і якою дорогою виїжджати, які пункти пропуску працюють. Потім усе перервалося...

– А як школа?.. – запитую.

– Ми з колегами ще в режимі онлайн довчили дітей у 2022 році. Але коли окупанти почали на новий навчальний рік нав’язувати свої постулати, за якими програмами треба буде працювати, тоді вирішили залишати майже опустіле село, – розповідає. – Педколектив дещо із символіки, педагогічних матеріалів приховав поза школою. Сьогодні там (ми пробули в Олександрівці до серпня минулого року) проживає небагато пенсіонерів, яким просто нікуди їхати і вони терплять постійні обстріли, село руйнується, продукти російські, і тих обмаль, а ціни на них зашкалюють. А тим, хто лишився, платять 10 тисяч російських рублів – це 3 тисячі гривень. На ці гроші в окупації не зведеш кінці з кінцями. Ті місяці ми фактично жили, тільки перекидаючись словами вдома. На вулицях не можна було збиратися, спілкуватися. Коли вже перебралися на нашу територію, то не могли наговоритися із солдатами та поміж собою.

«Вирвавшись з останнього блокпоста, їхали, покладаючись на Бога і щасливу зірку»

– Дорога на Волинь була вже «солодшою»? – переводжу розмову на позитив.

– На жаль, гіркою. Поки виїжджали з окупованої території, рашисти старалися за будь-якої можливості принизити українця. На пункті пропуску була черга з більш як тисячі автомобілів, а росіяни пропускали за день по 10 авто або й зовсім не пропускали. Серпнева спека, відсутність санітарних умов, практично ніде купити хоч якісь продукти. На 26 блокпостах росіяни перевертали наші дві валізи, хоча це все, що ми могли взяти з собою. Вирвавшись з останнього блокпоста, їхали, покладаючись на Бога і на щасливу зірку, – великою була вірогідність пострілів у спину, прильоту снарядів, ракет.

І тільки коли вже від’їхали від рашистів кілька кілометрів, зупинилися і заплакали. Вже далі – люди приязні, військові, всі запитують, чи потрібна допомога...

– Знаю, що ви волинянка...

– Так, родом із села Бужковичі колишнього Іваничівського району. Закінчила Луківську десятирічку, фізмат тоді ще Луцького педагогічного інституту і за направленням у 1991-му приїхала вчителювати в Олександрівку на Херсонщині. Полюбила тамтешню землю, людей, їхні традиції. 31 рік там жили, працювали з чоловіком, мали хороших друзів, сусідів. Війна зірвала з місць мільйони людей. Моя батьківська хата збережена, тато помер раніше, а мама нас дочекалася, але вже рік, як пішла у засвіти...

Моя співрозмовниця розповіла, що її  тепло і щиро прийняв колектив Нововолинського ліцею №2, колеги підтримують морально і матеріально, чоловік теж працевлаштований – в одній із приватних фірм, що виготовляє пам’ятники. У Нововолинську їм комфортно. Але мають найпалкіше бажання – щоб найшвидше настала Перемога.

Алла ЛІСОВА.

* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».