Про таке родинне дерево мріє кожна сім'я.
Батько волинянки сказав: «Стріляйте, якщо треба буде яму викопати, то мої діти її руками вигребуть»
Іван та Ірина Синюки дали світу 78 прямих нащадків: 9 дітей, 17 внуків, 34 правнуки, 18 праправнуків. Усе це вже зафіксовано на величезному родинному дереві
«Нелегко було батькам із нами, але злагода між ними долала всі труднощі»
У селі Хорлупи, що на Ківерцівщині, на вулиці, яка донедавна мала назву Першотравнева, а нині повертається їй колишня – Дубиська, проживає 86-річна Галина Іванівна Пахолюк (дівоче прізвище Синюк). Тітку Галю знаю не один десяток літ, бо батьківська оселя майже по сусідству, лише город перейти. Ні з ким не сварилася, поважала сусідів, а вони – її, хоча хорлупчанкою стала не від народження.
Ніколи не сиділа жінка склавши руки. Завжди в роботі: замолоду працювала в колгоспі, уже в поважному віці – то на городі порається, то щось прибирає у садку, то листя загрібає. Якось, завітавши до сусідки, у світлиці на видному місці побачила неперевершений плід сумлінної праці – родинне дерево Синюків. Погодьтеся, таку сімейну реліквію, яка відображає рід із діда-прадіда, нечасто можна побачити! Виявляється, що крупинку до крупинки збирала відомості про свій рід наймолодша сестра пані Галини – Ніна. За її дослідженням, Іван та Ірина Синюки (їхні батьки) дали світу 78 прямих нащадків: 9 дітей, 17 внуків, 34 правнуки,18 праправнуків.
Особливої популярності набув гумористичний твір у його виконанні «Прокльони путіну» із віршовано «відшліфованими» перлинами українських народних побажань.
Світлі спогади заполонили душу цієї милої жінки, і ми вже разом помандрували у стоптані споришеві
літа дитинства, окутані гірким болем війни, роки зростання та непосильної праці у післявоєнний час… Народилася Галинка 1937 року у селі Дідичі Олицького району і була шостою серед дев’яти дітей Івана та Ірини Синюків. Батько все життя працював конюхом, мати – на різних роботах у колгоспі. «Нелегко було батькам з нами, але злагода між ними і підтримка долали труднощі. Тримали господарку, але все зруйнувала війна, що принесла багато горя та страждань. У пам’яті закарбувався такий момент. Мені було сім років, коли у нашу хату ввірвалися невідомі і забрали батька. Ми ховалися у клуні, а ті нелюди змушували батька копати яму, щоб там його й поховати. Він не взяв у руки лопату і сказав: «Стріляйте, якщо треба буде яму викопати, то мої діти її руками вигребуть».
Ми всі шнурочком повиходили, плачемо. Тоді Бог милував, батька не розстріляли», – ділиться болючими спогадами.
Закінчила Галина сім класів Дідичівської школи, затим вечірню – в Олиці, мріяла вивчитися на виховательку, але про подальшу науку батьки сказали забути, бо треба було працювати. Трудилася дівчина свинаркою, а мізерні трудодні записувала на матір, яка доглядала дітей. Згодом вийшла заміж за Володимира Пахолюка, 1959 року молода сім’я уже з маленьким синочком Вітею переїхала у село Хорлупи, де на той час проживали з сім’ями старша сестра Лівонія та брат Олексій.
– Вас і донині у Хорлупах кличуть дідичанкою. Не ображаєтесь? – запитую.
– Мала батьківщина завжди живе у моєму серці, хоча душею прикипіла до рідних уже Хорлупів, - усміхається жінка.
За «Прокльони путіну» її сину воїни з передової надіслали мобільник
У повсякденній нелегкій колгоспній праці поспішали роки, підростали діти (Бог послав їм ще донечку Наталю), мріяли батьки про їх щасливу долю. На жаль, 50-річним покинув земний світ чоловік, овдовіла жінка, так і не пустивши у своє серце іншого. Відтоді тільки до мами поспішали діти за порадою. Час невблаганний… Виросли син із донькою, обрали свої життєві стежини: Наталя вподобала медицину, а Віктор, який ще зі шкільних років вирізнявся артистичними здібностями, обрав Волинське училище культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського. Згодом продовжив навчання в драматичній студії при Київському державному академічному українському драматичному театрі імені Івана Франка за спеціальністю артист драматичного театру. Після закінчення навчання була служба в армії, тоді 12 років творчого життя у Рівненському драматичному театрі. Коли постав вибір – сім’я чи театральні гастролі – віддав перевагу сім’ї, оселився у Хорлупах, звідки родом і дружина.
Пишалися односельці своїм земляком, талановитою особистістю, просто хорошою людиною. Таким був Віктор Пахолюк. Своєю харизмою, оптимізмом, талантом він був відомий далеко за межами Волині. Так важко писати «був»… Незабаром виповниться рік, як у 62-літньоу віці Віктор Володимирович покинув земний світ…
А мама живе його книгами, що заповнили полиці у кімнатах, світлинами сімейного фотоальбому, спогадами… Розповідає про сина, а обличчя то ясніє, то гірким болем хмарніє. Один за одним постають у пам’яті моменти з життя її кровиночки. Пригадує, як умів потішити рідних своїми здібностями, сказати добре слово односельцям, підтримати зовсім чужу людину. Мав феноменальну пам’ять, його виступи на сцені – то було велике свято для земляків.
Саме Віктор Пахолюк був одним із ініціаторів і єдиним ведучим свята приймаків «Приймацької Січі», започаткованого у Хорлупах у перший рік незалежності України. Його щедра душа проймалася болем від подій, що відбуваються в Україні. Тому своїм гумористичним словом-зброєю боровся з ворогами, коли у 2014 – 2016 роках мав неодноразові зустрічі з нашими захисниками на Сході України.
На той час особливої популярності набув гумористичний твір у його виконанні «Прокльони путіну» із віршовано «відшліфованими» перлинами українських народних побажань. А в творі до 300 слів – і все це Віктор читав на одному подиху. Хтось виклав в інтернет, у результаті – більше 280 тисяч переглядів. Мама розповідає:
«Після того, як Вітя приїхав зі Сходу, незабаром на нашу адресу з пошти надійшло повідомлення. Син був дуже зворушений, коли дізнався, що хлопці з передової на знак вдячності прислали йому подарунок – мобільний телефон. Були у сина плани, були мрії, але не судилося їм здійснитися…».
Читайте також: «Прокльони Путіну від ківерчанина Віктора Пахолюка набрали понад 280 000 переглядів в Youtube».
…Добігав до обрію короткий осінній день, тітка Галя поспішала до невеликої господарки, а тоді тихою ходою підходила до воріт, до місця, де щодня молився її Вітя, звертаючи погляд на видніючу місцеву Свято-Василівську церкву.
Ніна МЕЛЬНИК.
Читайте також: «У Маріуполі мені казали прямо в очі: «Я нєнавіжу вашего Шевченко».
