«Воскрес»: солдат із Рівненщини Андрій Грицайчук повернувся з того світу

Те, що довелося пережити родині 32-річного Андрія Грицайчука із села Олександрія на Рівненщині, могло б цілком послужити сюжетом для голлівудського фільму. Він став першим військово­службовцем у громаді, на якого прийшла похоронка. Голова розпорядився розрівняти грейдером ями на дорозі, рідні закупили ритуальну атрибутику, солодощі для поминального обіду, а дружина замовила великий кошик троянд із траурною стрічкою. Родині повідомили, що тіло вже везуть, та раптом пролунав дзвінок із незнайомого номера. Мовляв, Андрій живий, але отримав важкі поранення й перебуває у лікарні.

Він став першим військовослужбовцем у громаді, на якого прийшла похоронка.

Що було далі – розповіла дружина бійця, сміючись крізь сльози. Вона пам’ятає, як стрибала від щастя по хаті, зірвала з голови чорну хустинку і мерщій вирушила до Києва, до свого чоловіка…

«Коханий був непохитний. Казав, що він не боягуз, що це – обов’язок»

– Знаєте, як на Великдень співають «Христос воскрес із мертвих»? От так воно і є… Ми з Андрієм жили у сусідніх селах, тому я його знала, моя подруга вийшла заміж за його товариша. Але тісно ми не спілкувались, – розповіла «ФАКТАМ» дружина бійця Ольга Грицайчук. – А закрутилося все на дискотеці, куди мій коханий прийшов на милицях, бо ногу зламав. Слово за слово, й промайнула іскра... Ми обоє такі «запальнички».

Невдовзі побрались. Від першого шлюбу в мене була дочка Аня, їй зараз 13 років. Андрій прийняв її як рідну. Невдовзі у нас народилась Мілана, їй уже сім.
– Де вас застало повномасштабне вторгнення?
– Я була в Україні, Андрій – у Литві на роботі. Рівненщина зазнала ракетних ударів, тому із дітьми у перші тижні ми поїхали до нашого тата. Я вже була вагітна тоді третьою дитиною. Ми мали всі шанси залишитись у безпеці за тисячі кілометрів від рідного дому, та це не про мого Андрія. Чоловік заявив, що наш син повинен народитися тільки в Україні, що нема чого тікати, треба всім об’єднуватись проти ворога. Й ми повернулися. На початку червня я народила Макарчика, якому зараз рік і чотири місяці. Нашому щастю не було меж… Андрій мав посвідчення багатодітного тата, і його не мали права мобілізувати, але він отримав повістку.

– Як так сталось?
– Додам, що військового досвіду Андрій зовсім не мав, хіба що розбирав автомат у школі на уроках захисту Вітчизни. Того січневого дня чоловік поїхав по хліб, а повернувся з повісткою. За його словами, дорогою зустрів представників військкомату, попросили з’явитись для перевірки даних. Чоловік сам хотів служити. Він ще раніше рвався на фронт, але я тоді завагітніла другою дочкою і вдалося його зупинити.

А вже цього разу коханий був непохитний. Казав, що він не боягуз, що це – обов’язок. Я пропонувала написати заяву про те, що вдома троє дітей, але чоловік заявив, що тоді просто не буде зі мною спілкуватись... Після навчання Андрій опинився у 25-й десантно-штурмовій бригаді на посаді кулеметника.

«На Благовіщення подзвонила медсестра з Києва й повідомила, що чоловік живий»

– Коли востаннє спілкувалися з Андрієм перед його пораненням і коли отримали похоронку?

– Зазвичай це були розмови по відеозв’язку. 30 березня востаннє. Чоловік лиш повідомив, що їх чекає штурм і просив передати його каску та бронежилет тільки через 15 днів. Я відповіла, що добре. Й помітила, що очі його бігають, щоб нічого не гепнуло, щоб не почула вибухів чи чогось зайвого.

У ніч на 2 квітня сну вже не було. За кілька днів у дворі помітила представників військкомату, лікаря, сільського голову. Зрозуміла: щось сталося. Вручили  похоронку зі словами: «Тримайтесь. Співчуваємо». Далі була страшна істерика, старша дочка сильно плакала, я думала вже медиків викликати. А потім почалось найстрашніше – підготовка до похорону. Збіглися сестри, родичі чоловіка, бо я була у розпачі, не знала, за що братися. Вже домовилися зі священником, придбали хустинки, рушники, свічки. Вибрала найкраще фото коханого, щоби видрукували на портрет із чорною стрічкою. Місцева влада розпорядилась дати грейдера – дороги розрівняти, бо ж остання дорога воїна до цвинтаря має бути рівною, без вибоїн. Тільки от щось із ямою на цвинтарі тягнули, планували заїхати за мною 7 квітня і щоб разом обрати там місце.

– Знаю, що ви навіть кошик із квітами придбали…

– Я їздила до свекрухи, дорогою зайшла до магазину та замовила композицію у вигляді серця з троянд. Великих, червоних, палких, як моє кохання до Андрія. Узгодили підпис, лише потрібно було сповістити, на яке число похорон. Бо ми чекали на тіло… Й тут на Благовіщення дуже рано прокинувся Макарчик. Наче щось відчував. І близько сьомої ранку дзвінок із невідомого номера. Жінка представилася медсестрою з Києва. Вона повідомила, що Андрій живий, але важкопоранений. Телефон знайшла у речах, які були з ним.

У лікарні Дніпра з голови чоловіка витягнули уламок довжиною 20 сантиметрів та кілька менших, видалили частину черепної кістки через набряк.

– І ви повірили їй без нотки сумніву?

– Так! Чогось так серце мені підказувало. Я була в чорній хустині тоді. Почувши таку новину, зняла її та викинула куди подалі. Й бігала по хаті вже весела, сміялась до людей. Вони, певно, думали, що божевільна. Проте я заявила, що похорон скасовується, їду в Житомир, де живе сестра Андрія, а звідти – у столицю. Дорогою до мене дзвонили родичі та переконували, щоб верталась, бо мене надурили аферисти, адже тіло вже везуть. Я не знаю, чого тоді представники військкомату їм телефонували, а не мені – дружині.

– Пригадайте, коли вперше побачили чоловіка у шпиталі…

– Поки чекала під реанімацією, промайнули десятки думок. Я все уявляла, який він. Чи без ока, чи обпечений, чи без ноги, рук… Та зайшовши у палату, помітила, що голова обмотана. Кінцівки прив’язані, бо в нього все боліло та крутило, й він рвався. Дихав Андрій сам. Він глянув на мене й сказав: «Я знаходився у Дніпрі. Як ви мене знайшли?». Потім я розповіла всю цю історію про його загибель, він був шокований. Але сміявся найбільше з того грейдера. Мовляв, хоча б людям буде комфортніше тепер.

– Як отримав поранення Андрій і як зараз він почувається?

– Бійці були під Червонопавлівкою. Під час бою з боку окупантів пролунала черга. Далі чоловік нічого не пам’ятає. Його встигли евакуювати, забрали у шпиталь. У горлі клекотіла кров, здавалося, що з голови витікає мозок. У лікарні Дніпра з голови чоловіка витягнули уламок довжиною 20 сантиметрів та кілька менших, видалили частину черепної кістки через набряк. На листопад запланована ще одна операція.

Зараз йому краще. Деколи може пройтися без палиці. Кожні вихідні забираємо чоловіка додому, нам від лікарні 40 кілометрів. Коли вперше приїхав додому, то плакав від щастя. Не міг із сином награтись. Він і досі не може зрозуміти, як йому та побратиму Даміру вдалось вижити із 30 бійців у тому бою. Історія така, що будемо переповідати майбутнім поколінням.

 

 

 

Читайте також: «Букет сонячних квіток у зношених черевиках. Історія на вечір».