«Сподіваюся, після Нового року завдяки міській раді вирішиться наша житлова проблема».
Викладачка з Харкова, мати трьох дітей, на Волині стала… студенткою
Рятуючись від війни, родина знайшла прихисток у Ковелі. У місті залізничників, звідки родом глава сімейства Володимир Пузир, подружжя живе вже півтора року
Наша розмова з пані Іриною Крамчанін – про те, чому змушені були покидати свій дім, і як велика війна змінила життя багатьох, хто тепер має статус ВПО.
«Ніхто не думав, що в один день усе закриється й не буде де купити продуктів»
Ірина та її чоловік Володимир свого часу закінчили Український університет залізничного транспорту в Харкові (він – раніше, бо старший за дружину). Тут і працювали викладачами після магістратури, аспірантури. Правда, в Ірини було десять літ відпусток по догляду за дітьми. А коли вона в 2020-му вийшла на роботу після третього декрету, то, може, місяць мала очні заняття, бо потім через коронавірусну пандемію навчання перевели на дистанційну форму. Вже тоді здавалося, що життя з його обмеженнями дуже змінилося. Але насправді всі зміни й випробування були попереду – вони почалися після повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Ірина пригадує:
– За два дні до великої війни ми святкували іменини доньки. 21 лютого їй виповнилося п’ять років. Одна з останніх світлин, що збереглася на телефоні, якраз зафіксувала цю подію, коли ми родиною зібралися за святковим столом. Були подарунки для іменинниці, традиційний торт. А 24-го на світанку нас, як і всіх харків’ян, розбудили вибухи…
Якби Ірина вела щоденник, то того дня запис у ньому був би сповнений, звичайно, тривогою. Але цю тривогу ще б перекривала думка, що все скоро минеться.
– Ми живемо на Олексіївці, – розповідає жінка. – Це біля окружної дороги. Поряд – Салтівка, Рогань. Це якраз ті райони, які відразу зазнали ворожих обстрілів. Але, почувши вибухи, ні я, ні чоловік не хотіли вірити, що може бути війна. Та ще й така, що затягнеться не на три тижні, як тоді дехто з експертів казав. І коли були якісь питання щодо навчання синів-школярів, доньки – вихованки дитсадка, щодо нашої із чоловіком роботи в університеті, то все зводилося до одної відповіді: «Почекаємо до понеділка...». Тобто була надія, що за чотири дні все владнається.
У своєму щоденнику Ірина того дня записала б: «Дітям вранці не змогла кашу зварити – молоко все розібрали...». Те, що робилося у торгових центрах, – як враз спорожніли полиці, вражало.
– Була ще тільки сьома ранку, а в «АТБ», куди зайшла, – стовпотворіння, якого не бачила ніколи навіть перед Новим роком, коли всі скуповуються до святкового столу. Пачку молока не знайшла ні тут, ні в маленьких кіосках. Лише наступного дня купила. А в мене ж вдома не було ніяких запасів – ні круп, ні борошна. Для чого, здавалося, розводити міль, коли можна вийти і все придбати. Ніхто ж не вірив, що в один день усе закриється й не буде де купити продуктів.
«Після зустрічі зі смертю чоловік не роздумував: «Їдемо у Ковель»
А про ніч із 6-го на 7-ме березня Ірина в щоденнику написала б, що вона була найстрашніша після 24 лютого.
– Ми, мабуть, перший раз сиділи тоді в коридорі на матрацах. Одне слово, подалі від вікон, облицювальної плитки. Діти часто і в туалеті ховалися, де менше чути, як «гради» працюють чи літаки пролітають, – розповідає жінка. – Батьки мої живуть у десятиповерховому будинку, то казали, що його прямо гойдало, й відчуття було таке, ніби на кораблі пливеш. Перш діти спали у своїх кімнатах, але з кожною ніччю все більше кучкувалися і врешті-решт перебралися в одне ліжко, де лягали, не роздягаючись, щоб бути напоготові. Хоч ми в метро так і не ходили, бо нам далекувато, та й діти похворіли якраз – не станеш з інгалятором іти. До речі, в Харкові сигналу повітряної тривоги не було (сирену ми почули вже на Київщині і тут, у Ковелі), тож про загрозу дізнавалися, як «гради» вдарили. А тоді вже була думка, що безпечніше у квартирі, в рідних стінах пересидіти, ніж кудись вирушати.
У Харкові сигналу повітряної тривоги не було (сирену ми почули вже на Київщині і тут, у Ковелі), тож про небезпеку дізнавалися, як «гради» вдарили.
Тієї ночі, коли Олексіївку вкотре обстріляли, влучання було в невеличку електропідстанцію. Всі багатоповерхівки поблизу неї постраждали. У будинку, де жила Ірина із сім’єю, повилітали вікна на балконі – скло посипалося по всьому під’їзду.
– Ми ще після цієї ночі під Харковом жили сімнадцять днів – у хресного нашої дитини. А от коли чоловік одного дня потрапив у саме пекло, то вирушили на Волинь. Справа в тому, що в нас є дача, яка розташована за шість кілометрів від кордону з росією. Та місцевість у перші дні опинилася в окупації, але чоловік із зятем (у нього є заміжня дочка від першого шлюбу) якось туди доїжджали й завозили корм сусідові – він годував наших курей, собаку. Зазвичай бачили на дорозі розбиту російську техніку, але на військових не натрапляли. Останній же раз їх зупинили окупанти, що їхали БТРом. Розмова була під дулом автомата. Після такої зустрічі (по суті, зі смертю) чоловік не роздумував: того ж дня ми спакувалися й поїхали на Ковель. Навіть батьків моїх вмовили, які раніше й слухати про це не хотіли.
Чому саме у Ковель вирушили? Виявляється, чоловік Ірини – родом із міста залізничників. Хоч його батьків уже років п’ятнадцять нема й квартиру Володимир давно продав, все-таки – це його мала батьківщина. Тут є друзі, тут сім’я бувала. Хресний старшого сина («він пішов воювати, а дружина була в Ковелі») запросив у свій дім, то із вдячністю прийняли цю пропозицію.
«Хтось закриється у собі – і йому достатньо його родини, але більшість хоче спілкування»
Уже рік, як батьки Ірини повернулися до Харкова. А молода сім’я із дітьми винаймають у Ковелі квартиру. Вони пішли від людей, які дали на перших порах прихисток, «бо ж це все-таки не рідня – незручно було зловживати їхньою добротою».
– Сподіваюся, після Нового року завдяки міській раді вирішиться наша житлова проблема, – каже Ірина. – Принаймні прийняли наші документи на квартиру в будинку, який реконструюють спеціально для переселенців.
Йдеться про те, що в Ковелі за грантові кошти реалізують два проєкти з підготовки житла для вимушено переміщених українців. Для цього підписали договори з міжнародними організаціями. Людям служитимуть будівлі, котрі раніше стояли пусткою. Після реконструкції в будинку на вулиці Драгоманова, 17, в якому має надію поселитися й подружжя Ірини та Володимира, понад 20 квартир будуть умебльовані й облаштовані побутовою технікою (вони не підлягатимуть приватизації, оскільки залишатимуться у власності громади).
– Житло, яке ми винаймаємо, дорого нам обходиться, – розмірковує Ірина. – Знаю, що в першу чергу квартирами будуть забезпечені ті переселенці, в кого зовсім нема куди повертатися. У нас же квартира в Харкові вціліла. Але наша сім’я багатодітна – очевидно, це бралося до уваги при підрахунку балів, які набрали претенденти. Знаю, що в Харкові класи організовують для безпеки учнів у метро, й вони набирають популярності. Але ж у нас такі різновікові діти – непросто було б прилаштуватися. Заради синів та доньки й не вертаємося, хоч сумуємо за своїм містом. Хочемо, щоб вони і вчилися, і спортом займалися, розвивалися. До речі, старший наш син Іван, якому тринадцять літ, навчається онлайн у своїй харківській школі, а дев’ятилітній Андрій та шестирічна донька Настя ходять тут у першу школу, котру колись їхній тато закінчував й захотів, щоб ця традиція продовжилася...
Чоловік Ірини, до слова, так і залишився викладачем Українського університету залізничного транспорту – працює онлайн. А ось Ірина розрахувалася ще торік – із серпня вона на посаді психолога в Ковельському локомотивному депо. Вже і відпустку встигла заробити, й, скориставшись нею, у рідне місто влітку з’їздити. А ось коли мова зайшла, що свій виш їй довелося поміняти на залізничний підрозділ, то жінка парирувала на це так:
– Один виш я поміняла на інший: була викладачем – стала студентом. Я з вересня цього року навчаюся в магістратурі Волинського національного університету імені Лесі Українки. Якось міський центр зайнятості поінформував, що вимушено переміщені особи можуть навчатися за наданими їм ваучерами, і я цим скористалася. Уже на лекціях була, чекаю сесію.
А ще Ірина входить до складу ради з проблем ВПО, яка створена при міському голові. Жінка з вдячністю відгукуєтья про те, що в Ковелі добре налагоджена робота з переселенцями – і дорослими, і дітьми. Як вона висловилася, люди різні: хтось закриється в собі – і йому достатньо його родини, але більшість хоче спілкування. І служби, зокрема соціального захисту, працюють так, щоб така можливість була. Цьому послужив і відпочинок влітку на Світязі, наданий сім’ям безкоштовно, і те, що для жінок було організоване заняття фітнесом у парку. А коли стало холодніше й виникла потреба мати для цього приміщення, то й це питання вирішили позитивно. Тож, мабуть, не випадково, що знімок нашої героїні для газети ми робили в центрі міста біля промовистого знаку «Я люблю Ковель». Це місце Ірина вибрала сама.
* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».
Читайте також: «У Маріуполі мені казали прямо в очі: «Я нєнавіжу вашего Шевченко».
