Гірник-переселенець на Волині: «Я обов’язково повернуся у мій Вугледар і добудую шахту»

Став  продовжувачем гірничої справи батьків

Максим Новіков, виконувач обов’язків заступника генерального директора ДП «Волиньвугілля» з охорони праці, – уродженець Донбасу. В шахтарському містечку Вугледар минули його дитячі, юнацькі роки, становлення як спеціаліста гірничої справи.

– Наш населений пункт обрамлений териконами двох вугільних шахт, тому схожий на Нововолинськ. Мій тато працював прохідником, мама – у ламповій. Типова шахтарська сім’я, – розповів Максим.

– Тому в мене практично не було вибору, тобто сумніву чи вагань, куди йти, – тільки гірняцька стежка. Це було близьке й дороге. І я досі ніколи про це не пошкодував.

Свого часу містечко Вугледар, засноване в 1964 році, з населенням трохи більше як 25 тисяч осіб, належало до Петровського району Донецька, а з 1996-го стало його містом-супутником. Максим розповів, що коли народилися його сини, у свідоцтвах пропонували записати місцем народження Донецьк, але вони з дружиною принципово вибрали рідний Вугледар.

Максим здобув дві вищі освіти – технічну й економічну. Розпочинав трудову діяльність на шахті Південнодонбаській №3 імені Миколи Сургая. Це було потужне підприємство, яке видобувало більш як мільйон тонн вугілля на рік! Потім шліфував свої навики в приватних структурах, пов’язаних із вугільною галуззю. Та через 10 років знову повернувся на рідне підприємство, яке почало розбудовуватися.

Здавалося, все складається добре, прогнозовано. Молода сім’я, в якій росте двоє синів – Богдан і Ярослав. Дружина Олена – інженер-механік за фахом, має улюблену роботу. Є житло, поруч живе мама. Ніщо не віщувало такої страшної біди.

«У Вугледарі бачили перспективу. Аж раптом…»

Перший подих війни відчули ще в 2014 році, коли частина Донецької області й сам Донецьк перейшли в руки окупантів. Але тоді була впевненість, що Вугледар залишиться українським. Приймали біженців із Мар’їнки, ними були заповнені лікарні і школи. Невдовзі все внормувалося. А містечко почало стрімкіше розвиватися: з’явився новий сквер, прокладалася бруківка, реконструювали водогінну та теплову мережі. Словом, мешканці бачили перспективу. Аж раптом…

Ситуація була настільки напруженою і загрозливою, що перевізник дав усього годину на збір речей і виділив місце лише для п’яти сумок.

– 24 лютого 2022 року на околиці Вугледара пролунали перші потужні вибухи. А о 12.00 того ж дня трагедія спіткала трудовий колектив нашої шахти: загинули начальник дільниці і його мама, які приїхали провідати дружину й сина в дитяче відділення лікарні, де був приліт. Весь колектив важко це пережив. І чим далі – тим більше наростала напруга: вибухи лунали все частіше. У ніч з 12 на 13 березня було взагалі жахливо, – пригадує ці чорні дні мій співрозмовник. – Ми рятувалися за перегородками кімнат. У квартирі сипалася штукатурка, не було газу, світла, води й опалення, в будь-який момент могло статися непоправне... Зранку вже без вагань вирішили виїжджати.

– Спочатку нас прихистили куми в Павлограді, що на Дніпропетровщині, – розповів далі. – Там влаштувалися на роботу на вугільне підприємство. Все сподівалися на повернення. Адже в машину взяли тільки деякі продукти, речі першої необхідності. У липні ризикнув поїхати додому, щоб забрати ще хоч щось, найбільш потрібне. Ситуація була настільки напруженою і загрозливою, що перевізник дав усього годину на збір речей і виділив місце лише для п’яти сумок.

Війна наближалася й до Павлограда. Новікови розуміли, що й там небезпечно затримуватися. Особливо хвилювалися за сина, який пережив сильний стрес. Якраз тоді надійшла пропозиція по лінії

Міністерства енергетики щодо працевлаштування на Волині.

У Нововолинську стали майже своїми

– Звичайно, було тривожно, адже Волинь для нас – взагалі незвіданий край, де ніколи не були. Але інтуїція підказувала, що треба їхати. Знайомі допомогли знайти житло, працевлаштували спочатку на шахті «Бужанській» заступником головного інженера, – пригадує перші тижні життя в Нововолинську. – Я доволі швидко вписався у нововолинський шахтарський ритм. Знайомився з людьми, з виробництвом був обізнаний. Дружина Олена влаштувалася теж за спеціальністю: займається тендерними закупівлями на підприємствах вугільної галузі. Вже стали як свої.

Син Ярослав трохи довше адаптовувався. Навчався спочатку онлайн в одній із шкіл Павлограда. Тепер він – учень восьмого класу Нововолинського ліцею №3, займається спортивною боротьбою.

Запевняє, що тут йому вже подобається. Як каже пан Максим, хвилюються тільки за старшого сина Богдана, який працює слідчим у Кропивницькому. Він був у гарячих точках на Донбасі, нещодавно повернувся з Херсона. Йому та його дівчині, теж поліцейській, також довелося пройти через митарства війни.

У березні минулого року його, старшокурсника Маріупольського університету внутрішніх справ, не встигли евакуювати. А рашисти тоді вже полювали за військовими і курсантами. Задля безпеки батьки дівчини їхній одяг спалили, а жетони сховали у спідній білизні. Молодим людям довелося пішки вибиратися з окупованого Маріуполя. Пройшли обшуки на блокпостах із роздяганням майже догола. Але з Божою поміччю вибралися і зараз несуть службу з охорони порядку та законності. Хоча плани були іншими. На ту пору батьки вже придбали Богданові квартиру. Він мав скерування на роботу в Приморський райвідділ поліції Маріуполя…

– А чи не мали бажання виїхати за кордон? – цікавлюся у Максима.

– Навіть у думках такого не було. Ми любимо Україну. І віримо, що рано чи пізно я повернуся у свій Вугледар, де запасів вугілля вистачить на сто років, а старший син – в український Маріуполь.

* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».

Алла ЛІСОВА.

Читайте також: Викладачка з Харкова, мати трьох дітей, на Волині стала… студенткою.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.