Як храм у Полапах горів, то в сусідніх селах видно було: цікаві сторінки з історії села на Волині (Фото)

У жовтні виповнилося 80 років з того дня, як церкву Успіння Пресвятої Богородиці у Полапах, що на Любомльщині, знищив вогонь. На фейсбук-сторінці директора Любомльського краєзнавчого музею, а нині голови Рівненської громади, до якої належить цей населений пункт, Юрія Фініковського, подана така інформація: «Храм, збудований у 1868 році, був спалений 12 жовтня 1943 року під час нападу на село польського підрозділу Армії Крайової, який очолював Казимір Філіпович (Корд)». Того дня згоріло багато сільських садиб, обірвалося життя невинних 39 людей, котрі не встигли втекти.

Для 99-річної Катерини Пшави – це вже третя війна на віку

У Полапах найперш іду до найстарішої жительки – Катерини Пшави. 21 листопада їй мине уже 99! Тим більше, що в таких поважних літах Катерина Павлівна чи, як її кличуть, баба Катерина, за словами односельців, «ще добру пам’ять має й багато що може розказати». Була вранішня пора, а жінка вже й їсти собі зварила – борщ червоний, картопелька стояли в каструльках на теплій плиті. До неї якраз зайшла невістка Ганна, яка живе неподалік. Від неї й дізналася, що «мати сама собі раду дає – і в хаті порається, і на городі: картоплину посадить, бурячка, цибулину – все, що треба їй, посіє, кілька курок тримає, кота...».  Оскільки баба Катерина в свої майже сто літ трохи недочуває, то Ганна Оксентіївна в якійсь мірі стала посередником у нашій розмові з її свекрухою. Головне, щоб баба Катерина вловила суть запитання, а пригадати й розказати їй є що.

– Я зі Скрипиці, що за Масловцем (все це сьогодні – населені пункти Головненської громади. – Авт.). Наше село бідне, забите було, а сюди прийду до тітки – така хорошінь! – каже Катерина Пшава. – Знаючи про це, тітка мене з місцевим хлопцем Максимом зазнайомила, який і став моїм чоловіком. То ж врем’я таке було непевне – перш «польська» війна була (1939. – Ред.), потім «німецька» (1941. – Ред.), що вже думала, аби хто забрав заміж. Бо приходили хлопці, які по лісах жили, й хотіли забрати мене (один там був такий, з яким у школу разом ходили). А батько на те: «Нє… Вона від мене – нікуди». Він ховав мене то на вишках, то там, де корова стояла, і від своїх, і від німця, який усе навідувався, бо вподобав мене. Батько казав, що як хлопці з лісу побачать мене з тим німцем, то «ми всі разом погинемо».

Запам’ятала мама, як поляки наказували розстріляти всіх, «хто в чапці», тобто в шапці. Убивали  малих і старих.   

– Ви її за пів дня не переслухаєте, – каже тим часом невістка баби Катерини й допомагає мені розпитати її, як то було в Полапах, коли вона зі Скрипиці сюди в невістки прийшла. Знову ж таки – перш про вінчання («баба Шнуриха, сусідка, образки дала, й ми поїхали до шлюбу»), а затим уже до теми:

– Як я сюди в невістки прийшла, то жили ми в шалаші, пізніш землянку зробили. Село було погаране, багато людей побили поляки. А от хто раніше  – поляки на наші села напали чи українці на їхні, – то цього я не знаю…
 Баба Катерина уже давно похоронила чоловіка. З трьох дітей двох (сина й дочку) теж уже провела в останню путь. Завжди тяжко працювала, розкоші не мала і не думала, що Бог стільки літ дасть, «а Він он який щедрий». Як виповниться сто літ бабі Катерині, то вітатимуть її з ювілеєм вісім онуків, чотирнадцять правнуків і навіть один праправнук! Коли мова зайшла про війну, уже третю за її довге життя, то жінка сказала:

– Молюся й прошу в Господа: «Спаси тих, хто пішов воювати!».

 І в родині моєї співбесідниці є чоловіки, які захищають Україну.

«Мама розказувала, що її дід не втікав, а пішов поле «горати» – там і загинув»

Мій попутник – землевпорядник Рівненської громади Микола Грицюк – місцевий, тож добре знає людей. Він і визначав наш подальший маршрут у Полапах. Їдемо до Ганни Сидняк, якій у 1943-му було десять років. Почувши, що розпитую про трагедію, яку пережили полапівці вісімдесят літ тому, жінка каже:

– Я була тоді маленькою дівчинкою, пам’ятаю, як церкву палили...

На жаль, сьогодні жінці трудно вже згадати те страшне минуле. Тож виручають дочки – Любов Стасів і Віра Бєлоконова, котрі якраз були вдома. Від матері вони не раз чули, як «листки із церковних книжок – жужіль, що ставав попелом, вітер піднімав догори і розносив довкруг». Пані Люба каже:

– Ще років чотири тому навесні, коли сюди приїхали поляки кіно знімати про Волинську трагедію, то наша мама була в центрі уваги. І тоді вона ще все сама розказувала. І не те, що їм хотілося почути, а так, як було.

Запам’ятала мама, як поляки наказували розстріляти всіх, «хто в чапці», тобто в шапці. Убивали  малих і старих. Коли церкву спалили, то пішли хати нищити.

Дочка Віра теж переповідає почуте від мами:

– Поляки заглядали у вікна. В якій хаті на підвіконнику стояла статуетка чи яка квіточка декоративна, то ту без розбору палили. Чого так? Бо вважали, що то крадене в польських Острівках: як наші на це село напали, то забирали, що подобалося, й несли до себе. А на нашій вулиці жодного будинку не спалили. Бабуся-небіжка говорила: «Тут, дитино, нічого польського не було». А що дідусь мамин тоді загинув (дєдьо Кузьма), то, як мама розказувала, він не захотів утікати. Сказав, що йде в поле «горати», і пішов. Там і настигла його куля.

Телефільму, у який вписана сторінка й Полап, у селі так і не побачили. Хоч ті, хто організовував зйомки, казали, що повідомлять, коли й на якому каналі увімкнути телевізор. А дочки Ганни Іванівни, за їхніми словами, хотіли б подивитися, як там показано непростий час. Не раз бували на заробітках у Польщі, й коли мова заходила про Волинську трагедію, то від поляків доводилося чути, що «то все українці наробили». Любов Стасік із цього приводу пригадала:

– Я, бувало, не витримувала і в суперечку вступала. Казала: «Пан Марек (так звати роботодавця. – Авт.), то не так. Ми знаємо розповіді старших людей, які все бачили й пережили. Поляки теж приходили до нас не з добром».

Бабці Шурі сам президент Польщі Дуда вручив нагороду

До теми Волинської трагедії звернувся вже в наш час польський репортер Вітольд Шабловський. Упродовж трьох років він розшукував у Польщі та Україні її очевидців. Почуте ним увійшло в книжку «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині», яка з’явилася у 2016 році (польська версія назви – «Праведні зрадники». Вона – про мужність, силу духу та милосердя людей, які ризикували життям заради порятунку ближнього. Серед цих «добрих людей» –  Олександра Васейко, яка живе в селі Сокіл, що межує з Полапами. Точніш – уже покійний її батько Каленик Лукашук, який свого часу розказав дочці про страшні часи, «коли люди вбивали одне одного», показав у лісі місця, де сам похоронив убиту сім’ю поляків. І сказав (цитата з книжки): «Колись сюди приїдуть поляки й їх шукатимуть. Я цього не дочекаюся, але ти дочекаєшся. Приведи їх сюди». Так і було. Про це розповідала вже сама Олександра Калениківна...

Був жовтневий день, а баба Шура, як її називають в окрузі (у книжці – пані Шура), сиділа в садку біля грубки, складеної з цеглин, і щось варила (згодом дізнаюсь, що найперш їй треба собак нагодувати, яких на обійсті багато, – добра душа в жінки, тож не може вигнати сучку, котра прибилася до неї з гуртом цуценят).   

– Ще сажі не витерла, тож боюсь, щоб хати не спалити. Того й варю тут, – каже жінка. А почувши, що ж привело нас до неї, про батька почала розповідати: – Його не взяли на війну, бо без ока був. Він полякам, які в лісі ховалися, їсти носив.

Колись поляки й українці дружно жили, на вечірки одні ходили, а у війну та біда почалася. Батько завжди казав, що поляків треба любити – вони добрі сусіди наші. 

Бабі Шурі – сімдесят восьмий рік. Народилася уже після того страхіття, яке було у війну. Про минуле знає із батькових слів:

– Колись поляки й українці дружно жили, на вечірки одні ходили, а у війну та біда почалася. Батько завжди казав, що поляків треба любити – вони добрі сусіди наші. А їх попалили.

Як Каленик Лукашук і казав своїй дочці, Олександра дожила до того часу, коли поляки приїхали шукати могили співвітчизників, загиблих у 1943-му, і показала ті місця, про які дізналася колись від батька. «Якби не вона, нам би не вдалося знайти могили у Волі Островецькій», – сказав Леон Попек із Інституту національної пам’яті Польщі про Олександру Васейко, якій у 2019 році президент Польщі Анджей Дуда вручив медаль «Virtus et Fraternitas» (з латинської – «Честь і братерство») – одній із чотирнадцяти з різних країн.

До речі, маючи на той час сімдесят три роки, мешканка Сокола вперше була у Варшаві і взагалі в Польщі. А її своєрідним гідом став автор книги «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» Вітольд Шабловський, який особисто привіз пані Шуру з донькою та онуком до столиці Польщі і супроводжував її під час урочистості, на якій їй вручили нагороду.

«Якщо не буде примирення – не буде життя»

Колишній голова Полапівської сільради, а ще – бригадир, парторг місцевого колгоспу і насамкінець – завідувач цегельні, як його представив мій попутник Микола Грицюк, Володимир Сільчук каже, що село палили 14 жовтня, на Покрову. Судячи з історичної довідки, це було напередодні, але в людей трагедія пов’язалася із цим великим церковним святом. Володимир Степанович розповідає:

– Мені тоді було п’ять років, але те все добре пам’ятаю. Ми жили на Макарах (так куток називається). Прийшла татова сестра Ганютка й каже йому: «Стьопка, поляки наступають». Ранок був. Мама хліб замісила, щоб спекти. Вже було не до хліба. Не забуду, як я біг босий, меншого брата тато ніс на руках. А старші два поїхали конем, посадивши ще бабу на підводу. Поляки не наздоганяли, але стріляли в наш бік. Коли вже були на хуторі, де жив Федько, то бачили, як церква горіла. Поляки оточили село, й кого застали вдома, то повбивали. Після того Полапи охороняли – тероборона була створена, щоб за потреби підняти всіх по тривозі.
Але Володимир Сільчук розповів і про інший бік трагедії:

– Я пам’ятаю і те, як польські села палили. То церковне свято Сплення (Успіння Пресвятої Богородиці. – Ред.) було – наш престольний празник. Ми поїхали кіньми з Макарів до діда на Куток. Ще було тихо. А коли верталися, то в селі  вже побачили багато повстанців, – вони перевірили наші документи. А на другий день нам було видно, як горіли Воля й Острівки. Дим звідти йшов. Через роки, як я був уже бригадиром, то в селі Сокіл, яке межує із Полапами, від старших людей чув, що в Острівках було вбито багато поляків. Погинули всі, хто не втік. Сокільський житель Єгор Козачук розказував, що зразу боялися їх хоронити. А потім уже зсовували баграми і в ями скидали. Урочище, де захоронили загиблих, так і зветься – Трупи. Спалили Острівки, як я вже казав, на Сплення – 28 серпня. Поляки пішли на Полапи у жовтні...

Чоловік, раннє дитинство якого припало на непростий час, тепер, з висоти прожитих літ, міркував так:

– А то треба те згадувати, ворушити старе? Що то дасть?.. Колись мусить бути примирення. Без примирення не буде життя.

Про вибачення і взаємопрощення на офіційному рівні двох держав мова йде вже не одне десятиліття. Сьогодні ми вдячні полякам за ту допомогу, яку вони надають українцям, котрі, рятуючись від війни, знайшли прихисток за Бугом, за підтримку в боротьбі з ворогом. Нехай це теж буде ще одним кроком до взаєморозуміння.

Читайте також: На Волині відновили 12-метровий міст через річку Полонка.