На могилі інженера Александра Вінербергера синьо-жовте знамено – на знак подяки від усіх українців.
Александр Вінербергер таємно фотографував умираючих від голоду в Україні
У наш час його правнучка, британська фотохудожниця Самара Пірс, продовжує досліджувати українську трагедію
«Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами...»
Як зазначає Вікіпедія, Александр Вінербергер (1891–1955) – австрійський інженер-хімік, який протягом 19 років пропрацював на хімічних підприємствах СРСР. Відомий тим, що, перебуваючи у Харкові, створив та зберіг світлини Голодомору 1932–1933 років, які є єдиним фотосвідченням геноциду українського народу в місті.
У 2020-му могилу інженера Александра Вінербергера розшукали на комунальному цвинтарі Зальцбурга австрійські пластуни. Ця інформація дозволила внести його прізвище на карту «Віртуального некрополя української еміграції».
Александр Вінербергер народився 1891 року в столиці Австро-Угорщини Відні у чесько-єврейській родині. Попри те, що його батько був за національністю євреєм, сам Александр, за свідченням його доньки, вважав себе австрійцем та атеїстом. Під час Першої світової війни він був мобілізований до австрійського війська, брав участь у боях проти російської армії і 1915 року потрапив у полон.
За інформацією історика Василя Марочка, Александер Вінербергер 1919 року вчинив спробу втечі з полону за підробленими документами, проте зазнав невдачі: під Псковом його арештували співробітники ЧК. Вінербергера було засуджено за звинуваченнями у шпигунстві. Значну частину 1920-х років він провів у Луб’янській в’язниці в Москві. Під час перебування у російській тюрмі його навички як хіміка оцінила радянська влада. Ув’язнені іноземці були задіяні на виробництві, Вінербергера було призначено інженером на підприємстві з випуску лаків і фарб, а згодом він працював на заводах із виробництва вибухівки.
1928 року Вінербергер вперше після полону відвідує рідних у Відні та вдруге одружується. Після повернення до Москви керівництво переводить його з тюремного режиму, що дозволяє його дружині переїхати до Радянського Союзу. У 1931-му в подружжя народжується донька Маргот (радянська влада дозволяє дружині інженера на час пологів повернутися до Відня, потім вони приєдналися до чоловіка і тата й оселилися в Москві).
У 1932 році Александра Вінербергерга направили до Харкова та призначили на посаду технічного директора синтетичної фабрики. Ось як згадував інженер цей переїзд:
«Це було у вересні (1932 року. ‒ Ред.). Я сидів у спальному вагоні швидкісного поїзда Москва–Харків, який віз мене до нової роботи. [...] Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами.
Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну.
Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. [...] Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Тільки ніким не доглянуті курчата притискалися одне до одного біля закинутих хатин.
Мимоволі згадував, як 17 літ тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції. Навіть у 1926 році, після світової і громадянської воєн, ці землі так само процвітали.
Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну».
Живучи в Харкові, тогочасній столиці УРСР, Вінербергер став свідком Голодомору та фотографував побачені ним жахіття на вулицях міста, попри загрозу бути арештованим НКВС.
«Тим часом трагедія тривала. Сотні й тисячі голодних селян приходили здалеку до міста за допомогою, хлібом, роботою та розрадою. Вони збиралися юрбами на вулицях і площах, у міських садах і подвір’ях будинків. Їх ніхто не виганяв, але й не допомагав їм», – згадував Вінербергер.
За час перебування в Харкові він таємно створив близько 100 світлин міста за часів Голодомору. На його світлинах зображені черги голодних людей біля продуктових крамниць, зголоднілі діти, тіла померлих від голоду людей серед харківських вулиць, масові поховання жертв геноциду. Свої світлини інженер створював за допомогою німецької фотокамери Leica, яку, імовірно, йому передали друзі з-за кордону.
Виїжджаючи до Австрії, Вінербергер у жовтні 1933 року переправив негативи дипломатичною поштою через посольство Австрії, з допомогою австрійського дипломата Гейнріха Пахера. На таких заходах наполягли саме австрійські дипломати, оскільки була висока ймовірність обшуку речей інженера силами радянської безпеки на кордоні, а віднайдення ними знімків могло загрожувати його життю. Після повернення до Відня Вінербергер передає знімки кардиналові Теодорові Інніцеру. Світлини нині знаходяться в архіві Віденської дієцезії, який разом із генеральним секретарем Міжнародного комітету національних меншин Евальдом Амменде представили їх Лізі Націй.
Світлини Вінербергера вперше опублікували для широкого загалу 1935-го в книзі «Чи повинна голодувати Росія?» (Muss Russland Hungern) Евальда Амменде без зазначення авторства фото через побоювання за безпеку їхнього творця. 1939 року Александр Вінербергер видає власну книгу спогадів про життя в Радянському Союзі, у якій дві глави присвячено Голодомору.
«Я зроблю фотовиставку, яка буде показувати схожість між Голодомором та війною зараз»
Цікаво, що його справу – дослідження трагедії 1932–1933 років в Україні – продовжила правнучка Самара Пірс. Щоразу, коли Самара приїздить до України, вона привозить із собою «Червоний альбом» зі світлинами про Голодомор свого дідуся. А також фотоапарат, яким він робив ці світлини.
Після перших двох поїздок вона створила фотовиставку «Маски Голодомору» в Національному музеї Голодомору, а потім видала однойменну книгу. Після відвідин України у 2018 році Самара розпочала працювати над великим фотопроєктом The Long Fight («Довга боротьба»). Тепер, каже вона, цей проєкт розшириться, до нього додадуться знімки сьогоднішніх подій в Україні.
«Я думаю, що ця тема стала ще більше актуальною після Майдану і після початку війни, – каже Самара Пірс. – Я бачу схожі речі: пропаганда, репресії, страх, який росія намагається вселити в українців. Вони ведуть себе, як тварини, намагаються дегуманізувати українців.
Я зроблю фотовиставку, яка буде показувати схожість між Голодомором та війною зараз. Я також хочу показати красу України, незважаючи на війну...
Тепер ми вже маємо світлини та документи. Та головне – маємо пам’ять, яка не дасть забути кожному з нас. І кожен із нас підсвідомо змітає хлібні крихти у долоню, і висипає через вікно птахам. І кожен запалює свічку. І кожен із нас вірить: відплата буде…».
Про штучну трагедію в Україні
«Я ніколи не посмію цього забути... Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба».
(Малкольм МАГГЕРІДЖ (1903–1990), британський журналіст, дослідник Голодомору).
«Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи».
(Вільям Генрі ЧЕМБЕРЛИН (1897–1969), американський історик і журналіст).
«Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією Голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем».
(Джеймс Ернест МЕЙС (1952–2004), американський історик, політолог, дослідник Голодомору в Україні).
Читайте також: «Горохівчан кличуть на мітинг-реквієм».
